Галерник і наглядач

Сторінка 3 з 3

Медвідь В'ячеслав

Наша схильність до асоціативного мислення підказує такі характеристики стану:

Касим-бек, з огляду на "історичний розпач", що охопив його тієї миті, волав не так до втікачів, як до самої долі;

не виключено, що він закликав на поміч Аллаха, як також утікачі у часі своєї одіссеї зверталися до свого Бога;

Якимовський був для Касим-бека справді відступником, зрадником, позаяк через кілька років галерних робіт йому було виявлено довіру: вдень його звільняли від кайданів і дозволяли прислуговувати команді (і саме такий привілей дав йому нагоду підняти повстання);

подиву Касим-бека не було меж: адже Якимовський мав би вдовольнитися мінімумом свободи і не зазіхати на більше;

ще одне: чому саме Якимовський став призвідцею повстання?

Це лише кілька характеристик, а їх може бути безліч. Нас цікавить інше: чи не за такого стану, "історичної розпачливості" людина починає несвідомо втілювати поділ на міт та історичну реальність. Чи, з іншого боку, – вона втрачає відчуття історичності і стає носієм мітологічної субстанції.

Почування Касим-бека складні: розпач, лють уже передбачають і можливе чи й просто зневагу тих, від кого він залежить (чи не в цьому причина його благань?). Може, він навіть втратить свою адміральську посаду і в нього відберуть усі багатства. (Хоча закон про "конфіскацію майна" у тому вигляді, як його маємо тепер, за тих часів просто не існував).

Стан Марка Якимовського належить означити як цілковиту свободу у просторі історичної реальності. Він не є тріумфатором над збезчещеним Касим-беком. Адмірал втратив для нього усіляку цікавість. Роки приниження, рабства виповнилися миттю історичної радості та вивільненості.

Та Касим-бекові вже ніколи не позбутися присутності Якимовського-тріумфатора.

Але те, давнє, розуміння і усвідомлення свободи мусило їх примирити уже в початках щасливої для одного й нещасливої для другого баталії. Варто нагадати, що такі повстання і втечі не були рідкими в ті часи. Можна уявити собі, що коли б їм обом, десь у глибокій старості, довелося зустрітися за чаркою вина, вони залишилися б друзями і згадували б цю подію бодай з усміхом.

Та йдеться не про примирення способом асоціативного узурпування важкозрозумілих нам часів і подій.

Етнічне та релігійне примирення, якого так нині прагнемо, можливе хіба за умови, якщо приймемо тезу "історичного примирення" межи Касим-беком та Якимовським.

Хтозна, може нам треба усвідомити хоч би й таку, навгад узяту, метафору: історія як трагедія – трагедія як культура – культура як радість.

Але будьмо обережні, – радість наша повсякчас огорнута смутком історичної несправедливості.

Подальша доля Касим-бека мені невідома. Літопис тих часів доносить ще кілька штрихів з долі Марка Якимовського.

"Наприкінці другого тижня втікачі обійшли Пелопонес і зупинилися біля о. Строфада (поблизу о. Закінф в Іонійському морі). Тут вони поповнили запаси питної води, а грецьким православним ченцям подарували 200 реалів.

7 грудня 1627 р. судно стало на якір у порту м. Месина, де повстанці прожили місяць і на честь свого спасіння спорудили каплицю св. Розалії, либонь, з ініціативи поляків-католиків з числа колишніх невільників.

На початку січня 1628 р. повстанці одержали дозвіл віце-короля Королівства Обох Сицилій Фердинанда III Габсбурґа прибути до м. Палермо.

Рабиня Катерина, котру везли в Олександрію на продаж, стала дружиною Якимовського.

У Палермо повстанці залишили свій корабель Фердинанду III. Вони відмовилися взяти з нього гроші (1500 реалів), але попросили 2 суденця (бриґантину й тартану), на яких допливли до Неаполя, а далі до Рима, де були урочисто прийняті кардиналами Карлом і Тадеєм Барберіні, Торресом та іншими духовними та світськими особами. 30 представників повстанців мали аудієнцію у папи римського Урбана VIII, котрий нобілітував Марка Якимовського. Повстанці подарували Урбану VIII турецький прапор й латунного ліхтаря з галери. Інші прапори та трофеї були подаровані дев’яти римським соборам.

З доповнення до польськомовного видання брошури М. Т. Марнавізіо дізнаємося, що шлях повстанців пролягав з Рима до Кракова (напевне, через Венецію, Відень, Остраву). Очевидно, вже влітку 1628 р. повстанці з Росії та України ступили на рідну землю.

На цьому губиться і слід Марка Якимовського. Нам залишається медитувати над станом Касим-бека.

Історія не згукується до нас, не викликається в спогаді, її не прочитати за архівами, не завчити напам’ять.

Історія не є часткою нашої пам’яті, то лише складник нашої почуттєвості через здогад.

Нам лишається здогадуватися про неї в собі.

Належить одушевити історію, оречевити її як пам’ять про нас, бо пам’ятати її як пам’ять про неї неможливо.

Зминула історія одійснюється в сучасному у разі її здогадливості майбутнього.

Сучасність можлива завдяки здогадові минулості про майбутнє.

Отож:

зрозуміти історію – це уявити себе на місці Касим-бека та Якимовського; але це неможливо;

зрозуміти історію – це уявити себе на місці утікачів і переслідувачів;

зрозуміти історію – це бути галерниками і наглядачами;

проблема втечі і наздоганяння приступна нашому розумінню;

"історичний розпач" та радість у просторах історичності – категорії нашої підсвідомості.

Українці мене не зрозуміють, коли я запропоную їм перейнятися співчуттям до Касим-бека. Вони визнають мене за ворога, якщо я скажу: полюбіть Касим-бека. Та я наполягатиму на своєму: лише перейнявшись співчуттям і любов’ю до ворога – хай і задавненого історично, – можна опанувати своєю історією.

Галерник і наглядач однаково прикуті до галери. Треба було спливти багатьом століттям, аби сьогодні ми поглибили цю думку, додавши однісіньке слово. Отож, зробімо це:

галерник і наглядач однаково прикуті до галери часу.

Хто виявить до кого милосердя – ось проблема з проблем не лише ХХ віку.

* Подієві перебіги процитовано за: Ю. А. Мицик. Повстання слов’янських невільників-веслярів на турецьких галерах у XVII ст. (Україна і Польща в період феодалізму. К., "Наукова думка", 1991).