Такий детективний перебіг міг би стати поживою для гарного історичного романа. та уява сучасного культуролога може обрати цілком незначний епізод задля медитації.
Наше ставлення до історії переважно споживацьке. Ми полюбляємо її в мумізованому вигляді – хвороблива зацікавленість історичними трупами виказує нашу некрофілістичну сутність.
Це вже не тема романа; над цим мусять ламати голови філософи. Можливо, йдеться про "офілософлення" цілих народів, рас.
Слов’янин, себто й українець, що заховує в собі мітологічний код однобокого ставлення до історії, переймається й досі задавненим патріотизмом, згідно з яким політика Османської імперії, що вела безперервні війни проти європейських держав і жорстоко придушувала визвольні рухи поневолених нею народів, є за негатив; отож, що повстало супроти такої політики, є позитив.
Так можна з’ясувати й генеалогію націоналізму, але це не тема мого виступу.
Історія, коли б вона була жива істота, покепкувала б з нашої мітологічної затятості.
Не знати, як поставився б сучасний турок до героїчного вчинку Марка Якимовського, – можливо, нащадки отих 22 турків, що їх було розкуто і випущено на волю, мали б сповнитися любов’ю до відчайдушного українця.
Звісно ж, нащадки тих турків-наглядачів, що вчинили опір і були знищені, навряд чи заховують генетичну вдячність.
Але не будемо заглиблюватися в жорстоку логіку тих часів: наше "гуманне" ХХ ст. заслуговує на більший осуд.
Якби українці знали власну історію до найменших подробиць, чи став би Марко Якимовський національним героєм? Обсяг його вчинку не влягається в епічний мітологізм української свідомості. І саме цим він становить для нас особливий інтерес.
Повернімося до того, мовби незначного епізоду, що, до речі, спричинив усі мої сьогоднішні міркування.
"Прибігши на берег, Касим-бек кинувся у море. Стоячи по пояс у воді, він рвав від безсилої люті свою бороду й благав повстанців повернутися. Водночас навздогін їм були послані три галери з ескадри Касим-бека. Непогода і страшний шторм не припинялися всю ніч, що й допомогло втікачам. Турецькі галери, втративши судно повстанців з виду, змушені були припинити погоню й повернутися до Метеліно".
Як на мене, саме в цьому епізоді історія набуває справдешнього сенсу – тут вона округлюється до символічного значення, що, однак, не мусить ототожнюватися зі спробою мітологізації.
Це загадка: подальша одіссея невільників-веслярів з її тріумфальними входженнями у портові міста Італії стає щодалі нецікавішою. Логіка військових подій вимагає пристати до радісного тріумфу переможців і навіть дарує нам відчуття історичної повноцінності. Але вона й натяку не дає на те, що справді відбулося. Мусимо вдатися до експерименту: нам належить зрівноважити тріумф переможців і розпач Касим-бека. Згідно з такою логікою перед "судом честі" мусять постати лише двоє: Якимовський та Касим-бек.
Традиційно ми розглядаємо наше існування в такій залежності: раб і рабовласник, галерник і наглядач, тоталітаризм і визвольні рухи, машина і людина (хоч би й у сенсі гайдеґґерівської філософії). Це, мовити б, соціологічний аспект.
Наразі немає можливості зупинятися на проблемі релігії, зокрема релігійного фанатизму. Такий розгляд теми спричинився б і до інших вислідів і, навіть, заштовхував би нас у глухий кут сьогочасних непорозумінь. Мусимо вдатися, можливо, до абсурдного: у певному розумінні історія теж є релігія.
Людина XVI–XVII ст. не мала щодо цього якихось сумнівань: шабля і релігія перебували у гармонійному сусідстві.
Касим-бек був уродженець Олександрії (Єгипет), турок за походженням. Дуже багата людина, мав титул "губернатора Даміати і Росетти" – єгипетських провінцій, що знаходилися у дельті Нілу. Разом із своїм братом Мехмедом Касим-бек провадив у Єгипті поважні торговельні операції.
У сучасному тлумаченні Касим-бека та Якимовського слід було б називати "всесвітніми громадянами", а військові баталії того часу – затяжною всесвітньою війною. З цього випливає психологія і характерологія тодішньої людини, що докорінно різниться од теперішньої. Наважуся припустити, що людина того часу, навіть перебуваючи в рабстві, володіла осяжнішим розумінням свободи, аніж людина нашого віку. Їй було куди тікати. Неприпустимо, аби вона зважилася на думку на зразок тієї, яку з’ясовує Салман Рашді в своєму інтерв’ю: моє життя зазнало краху. Либонь, такого поняття у давніші часи просто не існувало.
Людина ХХ ст. наївно гадає, що здобуття внутрішньої свободи є за найбільше її осягнення. Вона не хоче зізнатися, що давно вже стала рабом своїх інстинктів. Цей стан годилося б розуміти як внутрішню вседозволеність і зачаєну злочинність. Така людина приходить до найстрашнішого: вона розглядає попередні історичні жахи як предмет насолоди. Історія жахів набуває подоби індивідуальної "інквізиції" (історичного садомазохізму) і мітологізується винятково у свідомості кожного індивіда зокрема. Так людина зрікається історії. Мітологічна загадковість стає "філософією" виправдання сучасної несталості, розмитості, деструкції. Ось чому варто наполягати на розумінні власне історії та власне міту. Навіть у разі, коли здається, що це вже неможливо.
Касим-бек і далі продовжує стояти по пояс у воді і чекає відповіді на свої розпачливі запитання. Важко уявити, що переважає у його стані: обурення, безпорадність, що межує з зухвалою впевненістю та підступністю. Коли б М. Т. Марнавізіо перебував у воді поряд з Касим-беком, він точніше відбив би його стан. Адже у його брошурі оповідається загалом про незрозуміле поєднання емоцій: адмірал рве від безсилої люті бороду і... благає повстанців повернутися.
Ми потрапимо в пастку сучасних емоцій та інстинктів, коли спробуємо збагнути таке дивовижне поєднання: лють і благання. Я пропоную означити стан Касим-бека як стан "історичного розпачу". Адмірал мав усі підстави кричати вслід утікачам "зрадники", та, гадаємо, не вимовляв таких слів. Поняття зрадництва, відступництва набуло рельєфнішого історично-термінологічного вишколу у пізніших часах, коли кордони ставали дедалі закритіші, а расова й релігійна ворожнеча почала формуватися на державну ідеологію.