Це тиняння гайдамака-втікача по розкольниках та по скитах нагадує таке саме тиняння Пугачова, коли він вийшов з Польщі. Без сумніву, розкольники скаржилися на тяжке життя у Росії, на гоніння православ’я (тобто старої віри) і на все на що вони скаржилися і Пугачову. Дударенко з свого боку говорив, що такі ж важкі часи настали і для Малоросії, і для Запорожжя, що нікому там "ходу немає", і при цьому згадувалися слова того гайдамака з донських козаків, що "російську імперію" слід було б "догори дном поставити", щоб не було в ній, ані панів, ані чиновників, як це й думали зробити запорожці ще 1770 року, кажучи, що вони, "вибивши усіх панів, і москаля не забудуть", або що вони, "усіх панів побивши, знайдуть собі інших панів" і що в них вже "давно готове місце є".
Підтвердження цьому знаходимо у свідченнях самого Дударенка. Коли він жив на Іргизах, то 1772 року у великий піст приїхали з Дону на Іргиз, у скит старця Питирима два донських козака, з яких один звався Забродею. Козаки приїхали у скит в суботу "богу молитися". Одного разу "між розмов, цей Забродя, скаржачись на старшинське безладдя, як під московським генералітетом важко жити стало" сказав:
— А далі й гірше того буде.
— Святій вірі гоніння не вщухає, і чутно, що церковних попів брати будуть і в римське облачення одягати, — зауважив з свого боку старець Питирим.
— Я точно знаю, — продовжував Забродя, — що яке гоніння панів на запорозьких козаків, таке й на усіх нас, козаків, буде. Уже малоросійські люди, потерпаючи від того гоніння, всією землею до нас йти хочуть.
— Помагай їм Боже, — додав на це Питирим. — Вони люди добрі із московськими панами, гадаю, те саме вчинять, що й з польськими було.
На це Дударенко, який пам’ятав, як сприйняв російський уряд їх гайдамацькі подвиги у Польщі, заперечив:
— Упаси їх Боже від такої справи.
Але коли Забродя спитав, чому він так говорить, Дударенко відповідав:
— Нашого брата, запорожця, за те російське начальство на кобилу клало.
— Усіх російських людей та й козаків донських, також і яїцьких, пройнятих однією думкою — вчинити бунт, на кобилу не покладеш, — закричав Забродя.
"Не стерпівши таких слів і побоюючись за них кари", Дударенко пішов з келії Питирима. Дальші пригоди Дударенка належать вже до історії пугачівщини, і тому про це не будемо розводитися. Ми повинні тільки зауважити, що в житті цього старого гайдамака ніби втілилась історія всього російського народу, обох його половин, і саме історія XVIII століття. Спочатку російський народ підіймається на заході Росії, бажаючи знищити панство разом з поляками, а потім, перебивши панів і добравшись до москаля, обрати собі нових панів, тобто цілком перетворити державний устрій, яким народ був незадоволений. Але коли виконанню народного бажання завадили російські команди, західно-російський народ тимчасово притихнув, підкорився необхідності. Становище народу не змінилося на краще, а навпаки погіршало, і найменш терплячі з народу і найбільш пригноблені, "не стерпівши того гоніння", потяглись на схід Росії, де теж було невдоволення існуючим станом справ, як і на заході, де також були всесильні пани, також з кожним роком все більше урізалися козацькі вольності. І ось на сході Росії народ також піднявся, тільки вже не під знаменом козака Залізняка, представника Малоросії, тому що козацтво, завдяки різним історичним умовам, було її ідеалом, а під знаменом самозванця і удаваного благодійника народу. Дударенко, найменша одиниця великого російського народу, який разом з ним страждав і у західній, і у східній половині Росії, взяв участь і в тому, і в другому русі народу. І таких гайдамаків, як Дударенко, було чимало у той час, на що вказують малоросійські прізвища, що часто трапляються і між понизовими поволзькими добрими молодцями, і між пугачівцями.
На закінчення ми повинні сказати, що хоч український народ у своїй поезії і висловлює співчуття до найвидатніших особистостей гайдамаччини — Саві Чалому, сотникові Харьку, Жаботинському, Залізнякові, Гонті, Швачці, Мартину Білузі, Неживому, Журбі і Галайді, про яких він співає думи, однаково дорогі його серцю, як і думи про Хмельницького, бо їх вважає носіями своєї історичної слави, однак, саме поняття гайдамаччини та ідея, пов’язана зі словом "гайдамака", не користуються нині загальною симпатією народу: гайдамака у власному розумінні цього слова він відділяє від героїв гайдамаччини, і розуміючи останніх як захисників України і православ’я від польського панства і латинства, самих гайдамаків розуміє не інакше, як розбійників, "лиходіїв" і душогубців.
Дивовижне підтвердження цьому ми бачимо у відомій розповіді старої Дубинихи, яка "обмирала", і, ніби Данте, була у пеклі і бачила жахи, які очікують на людей у потойбічному житті. Між іншим вона бачила там гайдамака, муки якого були страшними за муки усіх грішників, які здійснювали у земному житті найтяжчі злочини. Після опису усіх жахів пекла стара Дубиниха так говорить про свою зустріч на тому світі з гайдамаком: "Йдемо ми, — каже вона, — далі і бачимо — гайдамак, такий старий та здоровенний, зміїв руками з ями в яму переносить, а демони його залізними острогами поганяють. Старий і каже (як Данта на тому світі водила тінь Віргілія, так Дубиниху водив якийсь старий): "Цей багато нагрішив на тому світі і епітімію велику витримав, та й вона його не визволила. Тяжкі, великі гріхи його. За те він і мучиться гіркіше від усіх грішних душ. Довго розбивав він народ, різав старого і малого, а потім опам’ятався і пішов сповідуватися. Прийшов до одного священника і каже: "Сповідай мене, отче, та наклади епітімію". — "Які ж твої гріхи?" — "Ось які: багато душ я зігнав зі світу, і батька з матір’ю вбив". — "О, на такі гріхи немає у мене епітімії". Тоді він взяв і вбив того священника. Йде до іншого: "Сповідай мене, отче, та наклади епітімію". — "Які ж твої гріхи?" — "Такі і такі" — той і каже: "Немає на них епітімій". Він і цього вбив. Потім бачить, що ніхто його не сповідує, почув, що є десь такий священник, якого батько ще маленьким продав нечистому за те, що нечистий допоміг йому витягти віз з калюжі; так той священник був уже в пеклі і звідти якось визволився і став священником. "Піду, каже гайдамак, шукати того священника: цей вже напевне накладе на мене епітімію". Пішов, а той священник йде йому на зустріч. Гайдамак питає: "Ти був у пеклі?" — Був. — "А бачив там мій образ, мою душу?" — Бачив. — "Що вона там робить?" — Зміїв руками з ями в яму переносить, а демони її залізними острогами поганяють. — "Ну, якщо вже ти й з того світу повернувся, то ти на мене накладеш епітімію". — Які ж твої гріхи? — "Багато душ я зі світу зігнав і батька з матір’ю вбив". — О, каже, тяжкі твої гріхи! І повів його у гору, на кургани, і каже: "Візьми ти цей яблуневий ціпок — він мені ще від діда дістався, та посади його ость тут на курганах, та он бачиш там далеко-далеко у полі джерело — ходи до нього вранці і увечері, носи воду ротом і поливай цей ціпок. Коли він прийметься і виросте з нього яблуня і достигнуть яблука, і ти їх усі обтрусиш з дерева, тоді спадуть у тебе всі твої гріхи". Сказав і поїхав собі. Та ось років через тридцять йде знову той священник через той ліс, повз ті кургани, йде, а йому звідкісь запахло яблуками. Бачить, а на кургані така гарна, така густа яблуня стоїть, а на ній яблука усі срібні, тільки два золотих, а під яблунею сидить старий сивий, як молоко. Побачив священника, впізнав, та тільки рукою на яблуню показав: вже й слова не вимовить. — "А! — каже священник — це той гайдамак, на якого я епітімію наклав… Ну, обтруси яблука". — Старий почав трясти дерево — усі срібні яблука обсипались, а два золотих висять. — "Он, — каже священник, — твої два гріха висять, що ти батька з матір’ю вбив". Та, набравши у хустку яблук, поїхав собі. А гайдамак так і помер. І мучиться він тут гірше за усіх грішників і ніколи не буде йому прощення. Усім коли-небудь буде прощення, а йому — ні.