Двісті тисяч чоловік, загублених гайдамаччиною одного 1768 року, складають таку величезну втрату, яку людство зазнало тільки від найспустошливіших війн. Новітня історія доводить нам, що навіть такі згубні війни, як германська (австро-пруська 1866 року) та італійська знищили народу менше, ніж бунт селян, піднятий Мельхіседеком і Залізняком, і тільки кримська та північно-американська міжусобна війна перевершують гайдамаччину спустошливістю. За відомостями, виведеними п. Покровським на підставі дослідження Леруа Больє (Les guerres contemporaines), виявляється, що війни, розпочаті та закінчені в останні 15 років, згубили народу: американська 800.000 чоловік, кримська 784.000, експедиція французів 65.000, італійська та германська обидві по 45.000, шлезвігська 3500 чоловік.
Такі народні рухи, як пугачівщина і гайдамаччина, саме тим і жахливі, що вони нищівніше від найжорстокіших війн. Якщо у кримську та американську війну загинуло так багато народу, то це цілком природно, оскільки і та, і друга війна велися протягом кількох років. Між тим пугачівщина тривала рівно рік і згубила народу, можливо, не менше кримської війни. Гайдамаччина, а саме різня, проведена за закликом Мельхіседека і Залізняка, за які-небудь три-чотири місяці винищила 200.000 народу.
Та при такому нищівному характері гайдамаччини, величезне значення її в історії Росії тільки тоді цілком визначиться, коли ми з’ясуємо її органічний зв’язок з пугачівщиною і при цьому вкажемо на ту обставину, досі ніким не помічену, що початок пугачівщини почасти лежить у гайдамаччині, і що гайдамаки були не останніми діячами у підготовці пугачівського заколоту. В архівних документах часів Пугачова ми знайшли указання на прямий, безпосередній зв’язок народного руху у Малій Росії з народним рухом у Великій Росії.
Коли Росія втручанням у справи Польщі знищувала плани барських конфедератів і проводирі конфедерації Пулавський, Потоцький та інші, взяті у полон російськими військами, заслані до Казані і Сибіру, то з почуття помсти до Росії вони брали дієву участь у пугачівщині: допомагаючи Пугачову, Пулавський і Потоцький хотіли виграти у Казані і взагалі у Поволжі те, що втратили у Барі і взагалі у межах Речі Посполитої. Як виявляється тепер, те саме робили і гайдамаки. Вже в історії понизової вольниці ми не могли не звернути уваги на те, що між поволзькими розбійниками вельми часто траплялися малоросіяни і не один отаман вийшов з Малої Росії. Такими були отамани Шагала, Дегтяренко і Беркут. Простих розбійників з малоросіян було ще більше; вони брали участь у всіх народних смутах у Поволжі. Малоросіяни є діяльними помічниками усіх самозванців, як це можна бачити і з наших монографій про самозванців Богомолова і Ханіна. Ми помітили тоді наздогад, що між цими особами були вірогідно й такі, хто брав участь колись у гайдамаччині і в уманській різні, ї хто потім, після розгрому гайдамацьких зграй російськими, польськими і запорозькими загонами, розбрелися по Росії "з ножами за халявою".
Тепер ці припущення підтверджуються документами, про які ми раніше не знали і з яких видно, що справа Мельхіседека і Залізняка, розпочата за Дніпром у тясмінських лісах, не зупинилася на Умані, а пішла у глибину Великої Росії — через Яїк, Оренбург і Казань до Сибіру, по всьому Поволжю. Торкнулась Нижнього, Воронежа, Тамбова, Саратова, Симбірська, навіть Москви і Петербурга, і закінчилася стратою Пугачова. В одній архівній справі епохи пугачівщини ми знайшли допит одного пугачівця, який був учасником гайдамаччини і уманської різні і зі свідчень якого видно, що південно-російські гайдамаки не тільки брали участь у пугачівщині, а й підготовляли її з почуття помсти "великоросіянам" за те, що вони утискали гайдамаків і урізали права і вольності козацькі.
Участь гайдамаків у підготовці пугачівщини задумана саме у той рік, коли була уманська різня. У свідченнях малоросіянина Дударенка, відібраних у нього у саратовській воєводській канцелярії, ми знаходимо ці цікаві обставини. Дударенко був взятий за Волгою напроти Саратова і звинувачувався "у підмові" поселених за Волгою малоросіян до "прилеплення усіх, хто там живе, до злочинної юрби Пугачова". Дударенко сам зізнався, що шість років тому він був гайдамаком, і хоч не називав себе цим іменем, однак засвідчив, що "під час розорення, вчиненого запорозькими козаками разом з малоросійськими селянами польським панам і жидам", він був у Польщі і "за наказом військового начальства з тими польськими людьми воював". Потім, коли великоросійські команди за наклепом польських панів, нібито запорозьке військо, в якому і він, Дударенко, козаком був, "насправді розбійники і гайдамаки", стали запорожців (тобто гайдамаків) з Польщі виганяти, а багатьох "брати під караул і в смерть вбивати", то Дударенко разом з іншими "запорозькими командами з Польщі вийшов, і, з’єднавшись з іншими козаками, у запорозьку землю прибули, і там побувши, мали запорожці домовленість, як би їм до Криму на волю з-під російської руки вийти". Один з запорозьких козаків, який серед них був, а родом з Дону, став казати товаришам, що "оскільки запорозькому війську і всьому малоросійському народу великоросіяни і великоросійські пани великі утиски чинили, і козакам, а також і посполитим людям ходу немає", то він і пропонував охочим перебратися на Дон, а "з Дону, мовляв, на Яїк-ріку шапкою докинути". Цей запорожець з Дону казав також, що донські козаки "великоросійським панам одвіку себе кривдити не давали", а якщо і на Дону буде "таке саме, як і в малоросійських областях гоніння", то "козаки, мовляв, об’єднавшись, візьмуть із собою яїцьких козаків і підуть до Турції, повернувшись з якої з турецькою армією російську імперію догори дном поставити можуть".
Ця нарада гайдамаків скінчилася тим, що вони переправилися через Дніпро вище Самари на російський бік і там прожили зиму по різних зимівниках, а навесні, зібравшись за умовою в одного козака "камбулуцького куреня" (імені його Дударенко згадати не міг), вся ця гайдамацька партія вийшла на Дон, власне, на річку Деркуль, "відомства донського війська на хутір старшини Лазарева". Що ця партія робила там, невідомо, тільки Дударенко відокремився від інших гайдамаків, яких було 27 чоловік, і, "побоюючись від донських чиновних людей стягнень", вештався з однієї місцевості в іншу, жив по-більшості у розкольників, а з Дону перебрався на Іргиз, де й жив по різних скитах.