Могли там траплятися і безвинні жертви, за злим наклепом звинувачені у злочинстві (говорить Кваснєвський), адже досить було найменшої підозри, щоб довести причетність того чи іншого будь-яким краєм до заколоту.
Разом з тим від польського уряду йшли нагороди і милості тим, хто під час заколоту лишився вірним своїй владі або діяв проти бунтівників, не допускаючи й інших до повстання. Так, осадчий села Підвисокого, що лежало в уманській волості і було велелюдним, коли повсюди по сусідству розгорівся бунт, нікого з селян не допустив до цього, а тих, хто хотів пристати до бунтівників, відмовив від цього або втихомирив (uskomił) і тим відновив спокій, за що після придушення в Україні заколоту не тільки сам був звільнений поміщиком від усіх повинностей і платежів, а й селу своєму приніс багато добра (wiele dobrodziejstw). Козацький полковник богуславського староства Шелест, який брав дійову участь у заспокоєнні селян свого староства і втихомиренні бунту, нагороджений королем золотою медаллю з портретом Станіслава Августа для носіння на шиї. Королівську нагороду отримав також начальник надвірної міліції староства канівського Оксентій (Oxenty).
До самої осені тривала гонитва за гайдамаками і рубання голів правому й винуватому. До осені, коли гайдамаки за звичаєм мали повертатися з Польщі у свої степові гнізда у балках та байраках, у зимівники та на острови ріки Буга, щоб на самоті і вдалині від переслідувачів провести зиму, Запорожжя виставило на кордонах Польщі і степах нові роз’їзні команди, так що в полі у них знаходилося до 3000 козаків, відряджених від усіх 38 куренів. Керувати цим військом було доручено найхоробрішим з військових старшин — Макару Нагаю, Олексію Чорному, Андрію Лук’янову та полковнику Андрію Кійнашу.
Цим військам дано було від кошу таку інструкцію: "Багатьма ордерами від його сіятельства пана генерал-аншефа і кавалера графа Рум’янцева і пана генерал-аншефа губернатора київського Воєйкова кошу пропоновано, щоб до бунтівників у польській області України, тамтешніх підданих народів ніхто з тутешніх підлеглих тікати не міг. Так само, як і звідти ті ж бунтівники заходити у сії межі, застосовувати кошу всякі можливі засоби. Про що і височайшою її імператорської величності грамотою, надісланою з нарочним обер-офіцером війську запорозькому низовому, найсуворішим чином підтверджено. І хоч для знищення таких злочинців відправлені з війська запорозького низового з командами пани військові старшини: Макар Нагай і Олексій Чорний, але, це підтверджується і нині отриманими у коші повеліннями від високих генералітетів, щоб зазначених бешкетників переловити, у коші визначено: до згаданих панів старшин ще команди примножити і до них з відповідною настановою призначити вас та полковника Андрія Кійнаша".
Командирам цим наказувалося, прийнявши команду, слідувати у бугоградівське відомство, головне поприще гайдамаччини, і, прибувши туди, усім старшинам з’їхатися в одне місце з усіма командами. Там Олексій Чорний мав взяти у свою команду козаків з десяти куренів, Кійнаш з дев’яти, Нагай теж з дев’яти і Лук’янович з десяти куренів, і всі ці команди розташувати певними ставками: Олексій Чорний повинен був стояти у пониззі річки Єланки в Одерищах, Андрій Кійнаш на річці Чорному Ташлику біля Робленої могили, Макар Нагай у Бешбайраках, а Лук’янов поблизу Мертвоводдя, "у закритих місцях", які належать землям запорозького війська. Команди ці повинні були по всьому кордону "ставка від ставки" робити безупинні роз’їзди і старанно наглядати, чи не будуть бігти з Польщі у тутешні місця або чи не наважиться хтось з тутешніх підлеглих піти у Польську Україну в однодумство з тамтещніми бунтівниками", таких наказувалося "переловити", а потім "переловивши, надсилати з усім, що при них буде, до коша для вчинення з ними, як належить".
"Якщо проти очікування (говориться далі в інструкції), зборище злочинців виявиться надто великим і взяти його комусь з вас буде незручно, у такому разі нарочними дайте знати один одному у ставки про те, що потребуєте допомоги, під час опору злочинців чинити з ними, як з розбійниками і порушниками загального спокою".
"Якщо вам при патрулюванні кордону в якомусь місці трапиться з’їхатися з кримськими татарами і ті почнуть вас питати, навіщо ви тут з командами їздите, ви повинні їм чемно, без будь-якої суворості, пояснити, що ви маєте за мету переловити розсіяні російськими командами у Польщі гайдамацькі зграї. При випадкових зустрічах з татарськими роз’їздами, стережіться того, щоб не дати жодного приводу до сварки, навіть, якщо від татар буде такий привід, усіма засобами уникати непорозумінь і чвар, пояснюючи, що такі вчинки не мають нічого спільного із дружбою сусідів, і якщо їм і нанесені якісь образи, то хай поскаржаться начальникам, від яких отримають справедливу відповідь. У кримські ж кордони не в’їжджати ні в якому разі!"
Взагалі у всіх розпорядженнях як вищого російського уряду, так і запорозького коша зокрема, проглядає побоювання і неприховане небажання зіткнень з Кримом і Турцією. Так, коли гайдамаки розорили усю польську Україну і влаштували нечувану різню в Умані, російський уряд, видимо, не дуже переймався цим явищем: в Україні гинуло населення великих міст, піддані Речі Посполитої знищувались тисячами, а Воєйков з Рум’янцевим, які могли зупинити ці шаленства, надто пізно надумали допомогти Польщі. Та коли єсаул Залізняка напав на Балту і сам Залізняк заволодів Голтою, містечками, що належали Турції, і коли у цих містечках було зарізано лише три єврея — турецьких підданих та кілька інших осіб не польського підданства, тоді і Рум’янцев, і Воєйков дуже стривожились і поспішили відправити у Січ грізні ордери. Точно так само і запорозький кош, даючи ордери своїм роз’їзним командирам, суворо попереджає, як чемно їм треба поводитись з татарами, навіть, якщо ті даватимуть привід для зіткнень. З того ж почуття обережності, роз’їзним командам ставилося за обов’язок під час роз’їздів, "придивлятись, чи немає де татарських зібрань, а якщо є, то в якому вони зверненні і військовій готовності і намірі, секретно розвідати і після достовірного підтвердження рапортувати у кош".