Взагалі свідчення Бондаренка, відібране у нього в запорозькому "військовому секвестрі", має стільки ж стосунку до обставин, що проясняють подвиги Неживого, скільки й пригоди самого Бондаренка. "Зібравши ту чату, він, Неживий, у Лядщину ніколи не ходив, а стояв з нею у тамтешньому селі Медведівці, близько двох тижнів, і, стоячи, об’їздив околичні чигиринські губернії і села і де тільки худобу жидівську знаходив, всю забирав, не завдаючи при тому більш ніякого збитку, бою і образ, продавав трішки великоросійським і лядським купцям, а гроші від них брав за договірними цінами і пускав у дуван (поділ), на свій розсуд, кому що дати, завдяки чому і йому, Бондаренку вдалося назбирати сто рублів".
Потім, як відомо, зграя Неживого розсіялася, коли Чорба "підманом" зазвав до себе головних їх командирів, і забив їх у колодки. Бондаренко залишився на волі. Спійманий згодом запорозькими командами у степах, при допитах у коші він говорив про себе як про особу зовсім неважливу у гайдамаччині, що ніби після арешту Неживого його підмовив якийсь запорожець йти з ним у Січ, що у дорозі біля хутора полковника Щербини (яким володіє, як він чув, неякийсь сербин Шорба) тамтешніми мешканцями він був спійманий, але потім "втік звідти, дійшов до запорозького степу, де й був полковим старшиною Павлом Попатенком знайдений, взятий і представлений у військову пушкарню".
Навіщо він пробрався у запорозький степ у Польщі, на якій справі його спіймали, Бондаренко благорозумно замовчує на допитах. Між тим польські письменники говорять, що у Бондаренка була велика "орда", і був він не простий, не рядовий гайдамак, а "ватажко", що його зграю переловив Щербина, сотник з Макарова, з своїми козаками, і що за цю вірність і послугу за представленням свого поміщика Кастана Лющанського король рішенням сейму нагородив Щербину шляхетством і грошовою платнею (kwota) для купівлі землі.
Після Неживого і Бондаренка був спійманий Саражин. Семен Саражин був гусаром 4-ї роти "чорного" сербського полку. Втікши з новоросійських поселень, Саражин переховувався у Запорожжі, але там був звинувачений у злодійстві і вбивстві і приречений до смертної кари — посадженням "на гостру палю" (на кіл).
З допомогою сподвижників він втік і зробився одним з важливих ватажків гайдамаків, відрізняючись від інших зухвалістю і жорстокістю. За прикладом усіх буйних голів, він пішов у Польщу в той час, коли там спалахнув бунт, і брав участь в уманській різні. Коли з прибуттям під Умань російських загонів російські гайдамаки пішли звідти, пішов і Саражин, щоб діяти на чолі окремої зграї. Незважаючи на те, що у Запорожжі він був приречений на смерть, Саражин не побоявся з'явитися туди для вербування собі товаришів. На річці Грузній він зійшовся з гайдамаками Остапом Доном, Іваном Вовком, Олексою Дейнекою і Савкою Тараном і людей цих "порадою на входження у Польщу для грабіжництва спонукав". Вони вийшли у Польщу, "подаючись" до Білої Церкви, і там, пограбувавши по дорозі ляхів, які їхали в Умань у пошуках захисту "від гайдамацьких партій, що проходили тамтешніми місцями", повернулися для дувана (поділу) награбованого добра до Найдьонових байраків. Потім пограбували якийсь хутір і повернулись до Запорожжя і з Запорожжя знову ходили на розбій. Та одного разу, повертаючись з своїх гайдамацьких екскурсій, вони були настигнуті запорозькими роз'їзними командами і взяті у полон, крім Саражана. Та й Саражину недовго довелося гуляти на волі: подібно до інших ватажків — Волошина, Шеремета і Губи, він був спійманий і відданий у руки правосуддя.
Журба й тридцять його товаришів були вбиті у битві з карабінерами.
Та після захвату ватажків сама гайдамаччина все ще не припинялася. Про уманську різню та участь у ній запорожців дізналися врешті у Петербурзі. Государиня з невдоволенням сприйняла звістку про події у польській Україні і в суворій грамоті висловила свій гнів запорожцям.
Щоб відвести від себе грозу, запорозький кош представив свої виправдання і графу Рум’янцеву, і государині. Зібрані були також свідчення як від взятих у полон гайдамаків, так і від запорозьких козаків, а також виписаних зі справ коша докази того, що хоч Залізняк і належав колись до запорозького козацтва, але ще з 1762 року перестав числитися у військових реєстрах і ніколи не носив звання полковника запорозького війська. Відомості ці Запорожжя представило російському уряду для доказу своєї непричетності до кривавого заколоту на польській землі і для захисту своєї давньої слави, якою так дорожило Запорожжя. Кош доводив, що не мав ніякої солідарності з тими проводирями ватаг, які, набравши звідусюди бродяг, наймитів і рибалок, що ніколи не мали стосунку до запорозької громади, видавали себе за чиновних людей Запорожжя — полковників і отаманів, а також і своїх співумисників називали запорожцями тоді, як вони і не бували на Запорожжі, що захоплених різними командами гайдамаків кош не знаходить у своїх курінних списках і що кош не тільки не посилав від себе команд під Умань для винищення поляків і євреїв, але навіть жодного козака не відпускав у Польщу на цю мерзенну справу. Одним з доказів непричетності гайдамаків до Запорожжя вказувалася та обставина, що гайдамаки нападали на маєтки запорозьких козаків і між іншим пограбували зимівник одного з найзаслуженіших запорозьких старшин Сидора Білого, і що якби гайдамаччина була продуктом Запорожжя та його синів, то менш за все гайдамаки стали б робити зле самим собі і своїм товаришам. Кош доводив, що гайдамаки — наброд, який не належав жодній народності, хоч між них могли бути і запорожці. Потім кош відправив свої команди для переслідування тих гайдамаків, які уходитимуть з Польщі із здобиччю на Запоріжжя і проходитимуть запорожськими землями.
Отже, гайдамаки були оточені військами з усіх боків. По кордонах їх піджидали російські і запорозькі роз'їзні команди. Російські ж і польські команди (надвірні) вишукували гайдамаків в польській Україні і спійманих віддавали на страту. Гонитва була повсюдна. Озлоблені поляки мстилися страшно за все, що їм заподіяла гайдамаччина. Регіментар Стемпківський, з'явившись з командою у Лисянку, нагадав мешканцям цього містечка, як вони заодно з гайдамаками повісили на одній балці ксьондза, єврея і собаку, і повторив над ними цю злу насмішку: без суду і слідства, він наказав повісити у Лисянці шістдесят обивателів. Усі села і містечки, що волею чи неволею брали участь у повстанні, постраждали: російські і польські роз’їзні команди, вивідуючи про всіх селян, так чи інакше причетних до бунту, забирали їх і висилали для виконання над ними судових вироків або просто страти без будь-якого суду, найчастіше такі жертви помсти відправлялися до містечка Кодні, неподалік від Житомира, де стояла "військова команда", в там, над викопаною глибокою ямою, на краю якої була влаштована плаха, кат сокирою відрубував голову і скидав у яму разом з тулубом. А коли наповнювалася одна, копали другу. У цьому місці таким чином велика кількість поселян була позбавлена життя.