Хоч за звісткою, принесеною у запорозьку Січ Кантаржієм, ватага Залізняка, яка стояла табором під Уманню, складалася з двох тисяч озброєних людей, однак, за свідченням польських письменників, ця юрба гайдамаків постійно зростала від прибулого з усіх країв хлопства. З свого боку Тучапський каже, що гайдамаки, "оговтавшись після пияцтва, як від омертвіння", замість, щоб "вгамуватися і припинити вбивства, склали раду, на якій вирішили розсилати у найближчі містечки і села свої загони для розбою і грабежів та для набору нових ватаг, які і без того збільшувалися напливом селян. Тим з них, хто більше вбивав поляків і жидів, обіцяємо найвище звання". Так гайдамацькі загони розсіялися по містечках і селах у районі заколоту. Уманські жорстокості повторювались у Теплику, Дашові, Тульчині, Монастириці, Гайсині, Копелах, Босівці, Жибичині, Ладижині і у Гранові, хоча у цьому останньому, як свідчать інші письменники, городові козаки залишились вірними своєму поміщику, князю Чарторійському, можливо, тому, що князь вважався прибічником короля Понятовського, а значить і Росії, і ворогом польської патріотичної партії або конфедератів, і не допустили розорення волостей свого поміщика, інші містечки були пограбовані, польське та єврейське населення знищене і награбоване майно стікалося у головний штаб гайдамацького війська, під Умань.
Сотник Шило, який і раніше діяв незалежно від головних гайдамацьких сил і з власними зграями робив набіги на Черкаси та інші міста, після взяття Умані пішов шукати собі нових місць для кривавих подвигів. Взявши із собою п’ятдесят добре озброєних кінних козаків і дві гармати, він кинувся до турецького кордону, на містечко Балту. Його вабила туди звістка, що багато поляків і євреїв, тікаючи від гайдамацького погрому, забрали своє майно і пішли за ріку Кодиму, у турецькі області, як подніпровські і потясмінські обивателі польської України уходили або за Тясмін, або за Дніпро у російські володіння. Шило, прибувши у Балту з наміром вирізати поляків і євреїв, як це він робив у польських містечках, вимагав у турецького каймакана, щоб він їх виказав. А Балта якраз однією частиною належала Польщі, другою ж — Турції, подібно до того, як місто Крилов однією половиною стояло на польській землі, а другою — на російській. Зрозуміло, що поляки і євреї, які тікали від гайдамаків, перебралися у турецьку половину Балти. Паша, незважаючи на вимоги Шила, не віддавав гайдамакам польських підданих, які просили заступництва турецької влади, і гайдамаки хотіли вже було повернутися у свій табір, та невідомо чому — як говорить Тучапський — один турок вбив грека з гайдамацького загону. Грек цей, вірогідно, належав до гайдамаків, оскільки в їх зграях і раніше був якийсь набрід — волохи, молдавани, греки, турки, татари. Сотник, розгнівавшись вбивством одного з своїх підлеглих, зібрав удвоє більшу юрбу, і так сильно вдарив по турках, що ті, незважаючи на хоробрих захисників, не витримали натиску і побігли з міста, захопивши з свого майна все, що було цінного. Шило втратив у цій битві одного з своїх отаманів і кілька гайдамаків, вбитих у сутичці, однак не припиняв атаки доти, поки не заволодів усією турецькою частиною Балти і не умертвив усіх, хто був у місті. Хоч на допомогу місту і з’явились потім буджакські ногайці, однак вже було запізно, тому що гайдамаки, розоривши містечко і захопивши із собою усе, що могли знайти там кращого, повернулися у свій головний табір під Умань.
Взагалі сотники, отамани і начальники окремих гайдамацьких зграй, щоб відзначитися і заслужити більше повагу своїх начальників Залізняка і Гонти, усіх поляків і євреїв, які потрапляли їм до рук і яких вони не хотіли вбивати своєю владою, приводили з собою в Умань і там на виду своїх товаришів і начальства або заколювали нещасних піками, або стріляли в них з рушниць, як по мішенях. При поверненні цих сотників і начальників загонів з окремих експедицій із здобиччю, новобранцями і полоненими, у головному таборі їх зустрічали гарматною і рушничною пальбою, вигукувами і похвалами за відвагу, а потім влаштовували бенкети на гайдамацький і козацький смак — з пиятикою, танцями, піснями і усим диким розгулом.
Розділ XIX
У той час, коли після взяття гайдамаками Умані, вся польська Україна знаходилась в їхніх руках, Польща була до того безсила, що була не в змозі навіть всіма силами своєї держави справитися з юрбою гультяїв, які необмежено володіли найбагатшими її провінціями, і вирвати диктатуру з рук Залізняка. Самі поляки не приховують свого безсилля і того безладу, в якому знемагала Річ Посполита у той нещасний час, і тому ми аніскільки не перебільшимо, якщо скажемо, що гайдамаки могли безперешкодно дійти до Варшави і завоювати всю Польщу, якби не захистили її російські війська. Власне, польського урядового війська на той час майже не існувало. Частина його з’єдналася з конфедератами і мала ділити з ними спільну долю. А конфедератам було не до порятунку України, коли вони самі повинні були відбивати із зброєю в руках і свою свободу, і свої землі, тоді як російські війська тіснили їх на кожному кроці і відтіснили далеко від України, де розпоряджався Залізняк, і де у полум’ї та під гайдамацькими ножами гинуло усе польське. Фелікс Потоцький, неосяжні маєтки і багатства якого гинули тепер на Україні разом з маєтками інших Потоцьких, його родичів, змушений був принижуватись перед турецькими візирями, як жебрак вимолюючи у них захисту проти Росії. Знаменитий і гордовитий "Щенський" Потоцький, у почту якого було 150 кінних жолнерів і улан і 12 колясок, незважаючи на такі царські обставини, повзав у ногах великого візиря, і простягався перед ним на землі, як раб перед паном, "цілував полу його одягу і у дуже приниженій формі пояснював потреби співбратів своїх (конфедератів), що хоч гордині і величавості їхній зовсім не личить, але невимовна їхня проти Росії злість, незадоволена ніякою помстою, схиляла їхнє чоло до самого праху, сущого під ногами турків: "Коли ж Потоцьким було думати про польську Україну і свої маєтки, якими розпоряджалися гайдамаки? Потоцькі у той час рабськи доповідали великому візирю, що конфедерати "кидають себе під захист осяйного, непереможного і святішого магометанства прапора, якому хай пошле Бог цілковиту перемогу над росіянами". Потоцькі чекали, що візир "зволить" дати їм війська, і тому мали вислуховувати "гнівні" вислови гордого турка, який, не соромлячись, кидав в обличчя Щенському таку зневагу всій польській нації, що "він, візир, ніколи не зможе і не повинен довіряти мусульманське військо таким невірним, якими є поляки, а якщо султану захочеться послати їм допомогу, то він доручить начальство над військом своїм гідним пашам". Потоцький мав все це вислуховувати і не ображатися і "безмірно несміливо впавши візирю в ноги, рабськи просити в нього пробачення у зухвалості своїй", віддаватись у всьому його волі і "тільки молити про допомогу, сподіваючись на великодушність його султанської величності і його світлішої особи".