Ось що, без сумніву, западало у голову Залізняка і Гонти під час бенкетів, і ось чому сумував останній. До того ж купи мертвих польських та єврейських тіл, кинуті непохованими і тліючими під пекучим сонцем, наповнюючи моторошним сморідом повітря, заважали цим бенкетам, хоч трупи пожирали собаки, хижі звірі і птахи , але вони не взмозі були з’їсти усі мертві тіла; і залишені живими мешканці міста просили дозволу в Залізняка і Гонти прибрати мертвяків. Але викопати кілька тисяч могил також не було можливості, так само й одну величезну яму, яка б вмістила кілька тисяч загиблих, викопати було нелегко, тому й вирішили усі тіла, що валялись по місту "купою на купі" кинути у той колодязь біля ратуші, де вже була похована живцем значна кількість студентів базиліянської школи. Про число жертв уманської різні приблизно можна судити і з того, що, за свідченням Тучапського, заснованим на актах уманського монастиря, колодязь той був по вінця наповнений мертвими тілами, хоча частина трупів і була з’їдена собаками. Відомо, що колодязь рили у замку для того, щоб під час облоги ворогами або на випадок такого нещастя, як описувана нами "уманська біда", місто могло не потерпати без води, маючи свою криницю. Та оскільки замок стоїть на узвишші, скільки не рили землю, а вода не з’являлась і на глибині двохсот сажень. Отже, цей глибокий колодязь був весь забитий трупами. Припускаючи, що в одній кубічній сажені може поміститися до п’ятидесяти людських тіл, ми виведемо страшну пропорцію на 200 кубічних сажень.
Що б там не було, важко вирішити, не маючи жодних даних, що думали зробити Залізняк і Гонта, залишаючись у бездіяльності біля Умані цілих два тижні. Не могли ж вони думати, що справа їхня благополучно завершена, і хоч вони вважали, що з боку поляків їм нічого не загрожує, не могли ж вони постійно залишатися біля Умані. Найшвидше, що знаючи слабкість Польщі і вважаючи свою справу справедливою, а свої вбивства — славними діяннями, що ніби воскресили геройські подвиги Остряниці, Наливайка і Хмельницького, вони не поспішали кудись йти, очікуючи, що Росія і Запорозька січ похвалять їх за звільнення половини України від поляків і євреїв. Якби політична недалекоглядність не дозволяла їм сподіватися навіть на нагороди від Росії за те, що вони "лядську землю до грунту зруйнували", вони б не гаяли часу у бездіяльності, а пішли б із своєю багатою здобиччю світ за очі.
Без сумніву, Залізняк говорив щиро, коли на прохання уманських мешканців поставити на місце вбитих нових начальників міста і губернатора відповідав, що вже "послав у Київ листа до головнокомандуючого там генералітету з проханням прислати звідти погребних начальників". Немає сумніву також, що за знищенням губернаторів і всієї польської влади у тому краї, він по праву вважав себе розпорядником і організатором завойованої країни, і тому поводив себе як глава тимчасової влади у державі, де чи зброя, чи внутрішній політичний переворот скинули існуючий порядок і скасували колишню владу. Всі, хто приїздив туди, мав з’являтися до нього з пошаною, як до глави нового уряду, а той, хто від’їжджав в інші країни, він видавав від свого імені відкриті аркуші і паспорти, під якими втім підписувався не як гетьман обох берегів Дніпра і світлійший князь смілянський, а скромно, відповідно тому чину, якого він вважав себе гідним у своїй країні, і саме у Росії або у запорозькому війську: під паспортами він підписувався як "полковник Максим Залізняк". Приміром, у паспорті, виданому обивателям (Остапу Поламаному і Остапу Бочці), які торгували у Польщі, значилося, що "подателі сього" такі-то з товаришами, що "слідують вони з горілкою, возів дев’ятнадцять, у Січ", тобто в іншу державу, в Росію з Польщі, що "сіє свідоцтво" дане їм, які "явилися у табір війська запорозького, з канцелярії". Ватагу свою, що розташувалася табором під Уманню, він, значить, вважав "табором війська запорозького", який при своєму штабі мав канцелярію. Отже, Залізняк не відділяв себе і свого війська ні від Росії, ні від Запорожжя, а в усьому відчував з ними повну солідарність, і тому у командуючих російськими військами у Польщі, відправленими проти конфедератів, — у генералі Кречетникові і графі Апраксіні бачив товаришів по службі і по зброї, хоч і ставив себе нижче від них чином, і тільки вище звання своїм — як князя смілянського. У паспорті рекомендується всілякій належній владі пред’явникам того паспорту "вільний пропуск скрізь, як від проїжджаючих війська запорозького козаків, так і на кордоні, до зазначеного місця, туди й назад надавати, згідно височайших указів". До того, як годиться у всіх міжнародних відносинах, Залізняк додає у паспорті фразу: "не чинити й найменшої образи просимо". Врешті, вірячи у законність своїх розпоряджень, Залізняк додає: "а для потрібної вірогідності і підтвердження, власною своєю рукою підписуюсь". Ще найбільш цікаво, що у законність розпоряджень Залізняка повірив навіть суворий охоронець закону російський німець, а саме — майор Володимир Вульф, начальник прикордонного форпоста Орловського, якому був пред’явлений виданий Залізняком паспорт і який на цьому паспорті зробив позначку: "по сєму білету, позначені в ньому польські мешканці, які слідують до січі запорозької через форпост Орловський з Польщі, з вказаним оглядом пропущені, у 1768 році червня 19".
Що Залізняк вважав себе представником Росії і товаришем по зброї генерала Кречетникова, видно з того, що він постійно показував усім дане йому російським урядом "позволєніє" воювати польську землю, і дозвіл цей він не вважав вигаданим. Як полковник запорозького війська, він дивився на себе як на проводиря частини цього війська, посланого за велінням імператриці виключно для знищення у польській Україні ляхів і жидів, і хоча особисто від коша і від кошового він такого наказу не отримував, але у нього було дещо сильніше за нього, а саме — золота грамота "велик світ матінки государині". Це ще більш підтверджується тим, що запорожець Лаврин Кантаржій, який повернувся 4 липня з Польщі у Січ, доповів у військовій канцелярії, що коли він "у купецьких справах був у різних далеких польських містах і повертався вже назад у Січ запорозьку з різними товарами через польське місто Умань, 9 числа, то застав під Уманню військо у дві тисячі чоловік, що називають себе запорожцями, при 30 прапорах і 15 гарматах, під командою полковника Максима Залізняка, до якого він з’явився і просив його, щоб дав команду, як там, у простої, так і в дорозі йому не чинили ніякого лиха, і на товар його, що стояв під селом Березною, нападу не було, — то цей Залізняк скликав своїх сотників, двох чоловік, і дав йому, Кантаржію, від себе свідоцтво, щоб скрізь від його команди був вільний прохід, навіть до російського кордону". При цьому Залізняк "хвалився" Кантаржію, "що, мовляв, розташований з дивізією у Польщі російський генерал Кречетников дякував йому у листі та те, що він Умань остаточно зруйнував і усіх в тій Умані ляхів і жидів вирізав". З свого боку Кантаржій додавав, що бачив там, як багато "з польських підданих, людей католицького закону, приїздять до Залізняка з різних місць, де ляхи і жиди вже вкрай розорені, прохаючи у нього, Залізняка, начальства, і він, кожного жалуючи по заслузі, дає всім людям від себе письмовий наказ, щоб у точному його дотриманні усі були, і усі, встановлені ним порядки, залишалися б у його владі, а ослушникові жорстоким штрафом загрожуючи".