У фактичній точності цих свідчень ми сумніваємось. Ні Ленарду, ні Марковському сперечатися з губернатором не довелося б, бо стріляти вже було нічим. До того ж, як видно з попередніх відомостей, захистом замка розпоряджався Шафранський, чого не приховує навіть дочка Младановича, яка знала, що батько її так розгубився, що не міг діяти. Що ж до Ленарда і Марковського, то вона — Вероніка — сама ж і питає, де вони були і що робили конфедерати? Якби вони були на видноті і діяли, як Шафранський, то свідок усіх жахів, які відбувалися в Умані, Вероніка Кребс, котра під час облоги разом з іншими йшла з хресною ходою, не стала б питати, де були у той час Ленард і Марковський, які відразу встигли втекти з міста, як тільки ворота його були відчинені для обложників.
Взагалі Вероніка Кребс розповідає історію здачі міста дещо інакше і, на наш погляд, правдоподібніше від Тучапського.
Вона говорить, що коли Шафранський помітив, що бойові запаси вичерпано і відстоювати замок вже неможливо, а Гонта з свого боку наблизився до замка, він порадив Младановичу спробувати засоби для примирення. Вирішили скористатися слабкою стрункою Гонти, як це зробив і Залізняк, переманюючи його на свій бік, а саме — надмірним честолюбством сотника. Младанович і Шафранський з цією метою наказали міщанам зустріти Гонту хлібом-сіллю і дарунками, а Младанович повинен був увійти в переговори з ним. Шафранський же, нібито не бажаючи ніяких стосунків із зрадником, повинен був удавати гарячність і невблаганність. Коли Младанович вийде за ворота разом з іншими депутатами від міста назустріч Гонті, Шафранський повинен був стояти біля гармат із запаленими гнотами, і при наближенні Гонти він мав зробити вигляд, ніби хоче прикласти гніт до гармати, щоб вистрелити, а Младанович повинен був відвести його руку.
Порада Шафранського була прийнята і все було зроблено, як він пропонував, але даремно.
Ворота відчинили. Младанович з владою міста і шанованими обивателями з хлібом-сіллю вийшли до Гонти і Залізняка, які наближались. Та вони, знаючи стан гарнізону і брак бойових припасів та води, з презирством відхилили усі умови. Гонта не хотів навіть розмовляти з Младановичем і, відвернувшися від нього, в’їхав у місто. Младанович відступив від нього, і, звернувшися до своїх, сказав: "Немає жодної надії — треба доручити себе Богу і гинути".
Юрби гайдамаків увірвалися до міста, поставили свої караули біля обох церков та єврейської синагоги, оточили ратушу з усіх боків і розсіялися містом. Та вбивства поки що не починалися. Младанович прибіг до свого сімейства і сказав з відчаєм: "Я говорив з Гонтою. Немає жодної надії — залишається доручити себе Богу і вмирати". Тоді здійнялися волання і стогони, ще більш надривні, ніж у всі попередні дні. Младанович і все його сімейство, а також духовенство кинулись у базіліянську домову церкву, "щоб у цих Богу присвячених будівлях, покласти життя своє". Решта католиків та уніятів юрмилися у своїй приходській церкві. Євреї закрилися у синагозі, хто зміг там вміститися.
— Ну-тє, братці, час починати справу, — сказав Гонта, — порадившись із Залізняком і бачучи, що весь замок вже в їхніх руках.
Тоді й почалися вбивства у всіх краях міста, при цьому з такими жорстокостями, які, за словами очевидця, що врятувався чудом, і описати неможливо. Першими жертвами гайдамаків стали ті, хто був на площі: їх кололи, різали, вбивали на вулицях і у домах, без усякого жалю і милості до їх сліз і благань. Нещасних дітей підкидали до гори або з дахів кидали на піки, і якщо пробиті таким чином діти ще були живі, то добивали їх чим попало. Плач, крики і моління наповнювали повітря. Стогнали вагітні жінки, яким розпорювали животи, щоб вирваний плід жорстоко вбити. Частина міліції, яка не зрадила, і конфедерати ще захищались, але недовго, втративши проводирів. Ленард відразу після відкриття воріт вислизнув з міста. Конфедерати, які залишились, вбивши і поранивши багатьох гайдамаків, і самі усі без винятку були знищені.
Народний переказ розповідає, що тій жахливій різні передував урочистий похорон, який гайдамаки наказали своїм жертвам справити по собі ще за життя. Це знову ж таки було зле знущання з нещасних, яке гайдамаки робили у Черкасах над дванадцятьма єврейками, а в Лисянці над ксьондзом і євреєм, повішеними на одну балку з собакою. Переказ говорить, що коли гайдамаки взяли Умань, то сіли на стільцях посеред міста і наказали привести до них духовних осіб. Привели базіліян. Отаман і каже:
— Ну що, пани-отці? Ми вас слухаємось, послухайтеся ж і ви нас хоч раз, а ми вас нагородимо.
— Що накажете, вельможні пани? — говорять базіліяни, тремтячи зі страху.
— Візьміть хрести, пройдіть вулицями і справте похорон.
Базіліяни взяли хрести і пішли вулицями, відправляючи похорон. Народ плаче по всьому місту. І базіліяни, відправляючи похорон, плачуть.
Коли закінчилася похоронна процесія, отаман нагородив базіліян червінцями і звернувся до гайдамаків:
— Ну що, молодці, бачите, які гарні жупани на панах? А у вас, бідних, часом і сорочки немає. Ану беріться до справи.
Тоді й почалася різня.
Сам Гонта з іншими сотниками і цілим натовпом козаків підійшов до базіліянського монастиря, де переховувався Младанович та інші католики, очікуючи смерті. Зупинившись біля церковних дверей, Гонта наказав, щоб Младанович і підскарбій Рогашевський з’явились до нього. У Младановича була дружина, 84-літня мати, чотири сестри, два шурина, троє дітей, у тому числі Вероніка, розповіддю якої ми тепер користуємось, і кілька племінників. Рогашевський мав дружину і чотирьох дітей. Спочатку викликали Младановича. Він вийшов на церковну паперть і разом з дружиною і дітьми підійшов до Гонти. Вероніка була біля батька і добре чула, що він говорив Гонті:
— Пане Гонто! — сказав він, — ти вже багато милостей дістав від нашого пана і дістанеш ще більше, якщо його маєтки і це місто врятуєш від нових нещасть.
Не знаю, що відповідав Гонта — зауважує дочка Младановича, — але я пам’ятаю лютий вираз його обличчя.
Кажуть, що Гонта, вказавши Младановичу на вбивць і на колишній табір у Грекова, сказав: