Ой, полковнику Залізняку!
Ходім те ми палити,
Кого спершу почнем бити,
А кого будем полонити,
Ляхів будем бити.
А жидів шаблями хрестити:
Ляшина превража дитина,
А жидовин зайцеві дружина.
І з жидом усе втнеш,
Куди треба, то й пошлеш.
А не хоче, то й обдереш,
А вражого ляха — того не вжуєш.
Ой, братці, годиночка дорога.
Треба ж нам починати.
Од Нухіма до Бороха.
Всім голови стинати.
Ті з євреїв, хто мав можливість втекти, тікав у Росію, за Дніпро; інші поспішали сховатися в Умані; врешті ті, хто не вважав Умань безпечною від нападу гайдамаків, поспішали на Волинь і навіть перебиралися у Галицію.
Розділ XV
Залізняк, кажуть, нудьгував за цими кривавими подвигами своїх зграй, вважаючи їх для себе надто дрібними. Він мріяв про більш велику справу, яка б прославила його ім’я. Йому хотілося помірятися силою з Потоцькими, про яких взагалі так багато говорили на Україні, і не завжди народні переповідки щадили Потоцьких. Так, всією Україною ходило багато пересудів про Потоцького, відомого під іменем "пана Каньовського", і ту історію, що була в нього з красунею Бондарівною у Луцьку. Кажуть, Потоцький вбив її з рушниці за її невблаганність, а потім ховав з музикою і кинув на стіл сто червінців "за чорні брови" покійниці. Багато балакали і про інших Потоцьких, і слава їх імені вабила честолюбного Залізняка зійтися з ними із зброєю в руках.
Ось чому Залізняк повернув свою зграю від Лисянки в напрямку Умані, головного міста великої і процвітаючої на той час "уманської області", яка була ніби осереддям польського елемента всієї польської України. Історичний нарис уманської волості покаже нам, яку роль відігравала вона в історії польської України другої половини XVII століття і першої половини XVIII, у які зіткнення входила вона з іншою Україною, з Запорожжям і всім козацьким і українським елементом.
З часу возз’єднання східної половини України з Росією до самого розділу Польщі, а відтак і до уманської різні, на кордонах російської держави, на південному заході і на суміжних з цією частиною Росії південно-східних кордонах Польщі, за якою залишалася західна половина України, лежав широкий простір землі, рівний і майже не заселений, і тільки зрідка перерізаний невеликими річками — Бугом, Синюхою та іншими. Це був безмежний степ, який так любили запорожці і на якому вони раніше стикалися з татарами, а потім з поляками. Де закінчувався цей степ, там кордоном Росії і Польщі ставав Дніпро. Кордони ці були знов ретельно означені особливим трактатом між двома державами близько п’ятдесятих років минулого століття, коли тільки-но почало загнуздуватись свавілля запорозького козацтва і замість нього вийшло на сцену і наповнило степ гайдамацьке гультяйство. Для нагляду за козацькою вольницею, і згодом за гайдамаками з давніх-давен у прикордонних польських місцевостях, за старими конституціями існували особливі польські урядові "дозорці", які повинні були наглядать за кордонами з боку переважно цих "низовців" і українців. Дозорці залежали від великих коронних гетьманів і обов’язок їхній полягав у тому, що вони, подібно до російських роз’їзних команд, повинні були "недрьоманим оком" стежити за кордоном, доносити негайно уряду про серйозні напади з боку сусідів, а проти дрібних набігів і свавілля вживати заходи і приборкувати винних. Останнім з таких дозорців був уманський полковник Ортинський, про якого ми вже раніше згадували, лютий ворог гайдамацтва і при тому такий ревний охоронець польських інтересів, що, як скаржились запорожці, він "із лиходійською партією своєю безперестану наїжджав на запорозькі землі і знайдених там козаків, скотарів і табунників вбивав, колов, ранив, захоплював у полон, а стада їхні, особливо табуни коней уводив із собою у Польщу". Інші дозорці або нічого не робили, або скоріше були схожі на урядових гайдамаків Речі Посполитої, ніж на охоронців порядку. Крім того, воєводи київський (у польській частині київської області) і брацлавський спостерігали за охороною правильності і безпечності прикордонних стосунків Польщі з Росією. З російського боку цією справою займався київський військовий губернатор, який управляв також і частиною Малоросії, крім самого міста Києва. Але цих трьох осіб було не досить для охорони такого кордону, як степ, і при тому з такими сусідами, як запорожці і татари, а потім гайдамаки, і з російського, і з польського боку. Кордони, при такому недбалому нагляді, можна сказати, кишіли крупними і дрібними розбоями, а Польща між тим, витрачаючи величезні суми на своє довольство, на розкіш двору, на обурливе марнотратство магнатів, не мала ні війська для захисту своєї країни, ні грошей для його утримання.
При цьому, треба взяти до уваги ще й такі обставини. Росія, яка за висловом сучасників бажала прибрати у мішок не тільки Запорожжя, а й багатьох зі своїх сусідів, зводила на південно-західних околицях укріплення і пильно стежила за своїми сусідами, тоді як ці сусіди продовжували жити спокійно і не відали, що навколо них коїлось. Крім Кам’янець-Подільська і Крилова на Дніпрі, Польща на протязі всіх південних своїх кордонів не мала жодного укріплення. Її землі не тільки з боку Запорожжя, а й з боку Бесарабії були відкриті для вторгнення. Ми бачили, як гайдамаки (зграї Чуприни і Чортоуса), боячись появитися перед російськими шанцями на кордоні, відходили з польської України через Волинь і повертались додому з півдня. Польща тому й була такою безсилою на півдні, що на всьому південному кордоні не мала жодного морга казенної землі. Все, що їй належало там, і що вона і не хотіла, і не могла охороняти, вона роздарувала своєму дворянству, яке й повинно було самостійно захищати свою власність. Іншими словами, південна Польща і велика частина західної України не належали Польщі, а були вотчинами князів Любомирських, Сангушків, Радзивіллов, Яблонівських і Чарторійських, а також панів Потоцьких, Браницьких, Мнишків і Ржевуських. Це були, якщо можна так порівняти, турецькі, з необмеженою владою пашів, пашалики у республіканській державі.
Паші ці були або благодійні Гарун-аль-Рашіди ставленням до своїх підданих, робили своїх селян поміщиками, як Потоцький Гонту, або так само з примхи вбивали з рушниць своїх підданих, як Потоцький же вбив Бондарівну. Магнати у цих пашаликах повинні були утримувати за свій рахунок війська, так звані регіменти або корогви, і цими корогвами охороняти державу, тобто власні маєтки. Це й була та "кавалерія народова", або "народна гвардія", а пізніше — міліція чи городові козаки. У гвардію йшло дрібне дворянство, що складало, власне, двірню магнатів, а в козаки набирали ратників з селян. Втім, і дворяни, і козаки служили більше для розваги панів, ніж для захисту країни, як ми це бачили вище при описанні веселощів у князів Любомирських, яким за обідом разом з лакеями, прислужували і війська, стріляючи у повітря з гармат і граючи на трубах та інших військових інструментах. А оскільки магнати рідко жили у своїх південних маєтках, і наїжджали туди тільки для полювання на вепрів або на гайдамаків, то замість себе залишали у своїх вотчинах губернаторів, які були в часи гайдамаччини у Смілій, Лисянці, Черкасах, Корсуні, Чигирині, Умані та інших містах і містечках. Ці губернатори, разом з городовими козаками, охороняли країну, у разі необхідності, укриваючись в укріплених замках, які були в кожному з названих міст. Ці городові козаки, щось на зразок наших інвалідних команд, мали своїх полковників, сотників і отаманів, з яких першими були у більшості поляки, а останніми виборні з козаків. Козаки мали свої мундири — надійні до ліврей того пана, якому належало місто, і лівреї ці додержувались кольорів (барв) своїх панів або свого герба, та й на знаменах їхніх завжди зображувались герби або шифри панські. Взагалі все це було дещо на кшталт панських гайдуків, яких у декого з панів, як, приміром, у Потоцького, було по кілька полків.