Закінчивши шаленства у лисянському замку, гайдамаки кинулися далі до Умані. Одна юрба бунтівників, відокремившись від загальної маси, попрямувала до Білої Церкви, що не менш, ніж Лисянка, була заманливою здобиччю.
Містечко Білоцерков стоїть над рікою Рось. У той час там був замок, розташований на горі і оточений валами. По них замок був укріплений палісадом і захищався гарматами і гарнізоном. Фортечна артилерія була здатна обороняти своїми пострілами не тільки замок, а й саме містечко, що розкинулось під горою, нижче замка і теж було обведено палісадом.
Тільки гайдамаки наблизились до Білої Церкви на відстань гарматного пострілу, як із замка по них було відкрито вогонь, який не дозволяв підійти ближче. Ядра, перелітаючи через усе місто, сягали місця знаходження гайдамаків, і вони, не насмілившись залишатися під гарматним вогнем, забрались звідти. Білоцерков таким чином врятувалася від загрожуючої небезпеки, яка, втім, була перенесена на більш ненависне гайдамакам місто — на Умань. До того ж Біла Церква була зобов’язана своїм порятунком не стільки гарматній пальбі, скільки іншій, більш значимій для гайдамаків обставині. Біла Церква віддалася під захист Росії. Можливо, гайдамаки враховували це, і, не бажаючи дратувати російський уряд, чиїм іменем вони, видно, і так сильно зловживали, залишили Білу Церкву у спокої.
Трагічна доля Лисянки посіяла панічний страх серед польського та єврейського населення західної України. Особливий жах охопив євреїв. Поляки ще могли якось врятуватись, швидше, ніж євреї, вони знаходили захист у своїх замках, у своєму озброєному дворянстві, і врешті, у міській міліції, де начальниками були поляки. Євреї були зовсім беззахисними, а на них здається, була особливо спрямована лють гайдамаків. Багато євреїв вже загинуло, поки гайдамаки просували свої нестрункі ряди від Смілої до Лисянки. Здалеку уявлялися ще більші жахи і поголовна смерть всьому єврейському населенню. У їхній пам’яті поставали жахливі спогади і криваві розправи з євреями часів Морозенка, Нечая, Павлюка і Кривоноса, коли в одному Барі було піддано тортурам, катуванню і вбито більше 15.000 євреїв, стільки ж у Немирові і у Бердичеві, Погребищах, Тульчині, Умані і в трьохстах інших міст України, Поділля і Волині, коли вбивали жахливими способами все, що тільки носило ім’я чи мало єврейську зовнішність. На довершення кошмару, у ці самі дні, наприкінці травня, коли гайдамацька різня все більше розгорялася, євреї повинні були нести так званий "піст помилування" і мимоволі пригадувати усі жахи, які випали їхньому племені в Україні за вісімдесят років до цього. У "пості помилування" євреї повинні були співати "з голосінням і завиванням" у всіх своїх синагогах молитву, створену в пам’ять нищення євреїв українськими козаками. Піст цей встановлений навічно, і щороку євреї у своїх молитовних домах співають вражаючий душу гімн, який вони співали у ті самі години, коли гайдамаки вже різали їх одновірців по навколишніх селах і роздоріжжях. Ось цей гімн: "Господе всемилосердний, сущій в небесах, прийми душі мучеників, дай їм насолодитися миром, хоч би після смерті. Це душі праведних вчителів і пастирів твого обраного народу. І ось вони тепер заклані, як стадо звірів безсловесних. Орда проклятих нападає на них, заволодіває ними і примушує їх випити чашу злополуччя. Серця наші розідралися від жалю, дізнавшися, що у ці нещасні дні, у ці злопам’ятні ночі, загинули від меча вбивць найвеличніші з наших книжників, тлумачів священного закону. Ті, хто день і ніч вивчали священний заповіт твій, пролили ручаї своєї крові. Багато учнівського юнацтва і дітей впало під ударами винищувачів. Їхній здобуток став здобиччю полум’я. Похилі роками старі люди, немовляти біля грудей матерів своїх даремними воланнями наповнювали простір. Господь помститься за неправду. Священна книга, божественний закон опоганені руками нечестивих. О, ні! Вони потоптані їхніми ногами. "Де ваш Бог? — говорили ці варвари, ці страховища, — хай він захистить вас". О, Господи! подивись на нас згори і усі нечестиві розсіються і впадуть, як пажитниця від колосу. О, заповіді! О, святий заповіт! прикрийтесь лахміттям, посипте голову вашу попелом! Хто тепер читатиме вас, хто вас розтлумачить нам? Вилий, милосердний отче, твої милості на цих мучеників, дай їм прихисток під покровом твоїх крил і хай насолодяться миром, хоч би після смерті".
Євреї повинні були співати цю розриваючу душу молитву, тому що все, в ній згадане, повторилося знову на їх очах.
Інша молитва, також створена в пам’ять знищення євреїв під час війн козаків з поляками, не менш вражаюча за змістом: "Господе милосердний, сущій в небесах (говорить ця молитва), упокій душі мучеників Немирова, Бердичева, Погребищ, Тульчина, Пулін, Бара, Умані, Красного і 300 інших міст Русі (галицької), України, Поділля, Литви і Волині. Ці нещасні жертви були великі вчителі, письменники, правічні служителі божества, відмінні проповідники, які присвятили життя вивченню закону (подаються імена самих загиблих рабинів). Чоловіки, жінки, дівиці, немовлята — всіх було вбито. Їх кров тікла струмками у цьому злощасному році. Ці мученики не хотіли зраджувати своєму закону: "Бог є єдиний!" вигукували вони і падали від ножів вбивць. Розбійники не розбирали ні статі, ні віку. Земля була завалена вбитими. Їхня кров парувала, як фіміам перед алтарем всемогутнього. О, Господе милосердний! упокій душі сих мучеників, нагороди їх за їхні випробувані чесноти".
Отже, становище євреїв було набагато гіршим, ніж становище самих поляків. Обтяжені у більшості великими родинами, особливо найбідніші з них, ці нещасні, яких у всі часи так нелюдськи переслідували всі європейські народи, не мали навіть можливості втекти кудись, як тікали поляки, тому що найбіднішим з них не було за що піднятися у дорогу, а численність сімейства не всякому дозволяла сховатися навіть у лісі, в болоті чи в яру, і він змушений був співати страшну молитву, ніби творячи панахиду по собі самому. Навіть гайдамацькі пісні говорять, що розбійникам легше було впораться з євреями, ніж з поляками, і гайдамаки прямо загрожують, що всім їм знімуть голови, починаючи "з Нухіма" і закінчуючи "Борухом". Одна така пісня говорить: