Як у гайдамаччині, так і в пугачівщині ми бачили спільні аналогічні явища, як зовнішні, так і внутрішні; однакові мотиви, однакові елементи діють тут і там. По всьому видно, що однакові причини викликали і явища більш-менш однакові. Сама підготовка гайдамаччини має багато спільного з підготовкою пугачівщини. Раніше загального вибуху, що цілком вилився у пугачівщину, рухливі сили народні починають діяти вибухами дрібними, розсіяними. Попередниками Пугачова є отамани понизової вольниці: Шагали, Дегтяренки, Букови або самозванці, подібні до Богомолова, і Поволжя хвилюється, партії вольниці роз’їжджають Волгою, бешкетують на Каспійському морі. Але країна ще спокійна. Загального вибуху немає, поки що недоспів його час, і тоді з’являється Пугачов, яким і завершується великий народний рух на південно-східних околицях. На південно-східних околицях Росії було таке ж саме, в той самий час, хоч кількома роками раніше, тому що взагалі південно-західна половина Росії почала набагато раніше жити історичним життям, ніж половина східна. Гайдамацькі спалахи, як і спалахи понизової вольниці, починаються — перші у пониззі Дніпра, до моря, другі — у пониззі Волги, також до моря. Заворушення з околиць переходить до центра. На Волзі діють понизові отамани, або з козаків, або з малоросіян (це взагалі дуже примітний факт), або з дезертирів, а іноді й з селян і навіть семінаристів, поповичів. У дніпровській Україні діють гайдамацькі ватажки — теж отамани, по більшості запорожці, під чиїм знаменом йде все невдоволене, самотнє, сіромашне, йдуть ті, кому немає чого втрачати у житті. Головний набрід у зграях понизової вольниці, як ми бачили, складали безпритульні голови, або доведені до розбою нещастями, або пропащі гуляки. На Волзі діє "голытьба", за Дніпром, в Польщі — голота, що одне й те саме не тільки в етимологічному, а й в логічному розумінні слова. І там, і тут діють "бурлаки". У піснях понизової вольниці мати каже сину, щоб він не знався з "бурлаками":
Не водись, мой сын, со бурлаками,
Со бурлаками, со ярыгами.
Не ходи, мой сын, во царев кабак,
Ты не пей, мой сын, зелена вина —
Потерять тебе буйну голову…
У гайдамацькій пісні українська понизова вольниця також називає себе "бурлаками":
Свиснув вітер, свиснув,
Загула холодна хвортуна,
Слівце Максим писнув —
Збиралась дружина.
Дві тисячі бурлак
Лепнули на Вкраїну польську,
Рушили вони із байрак
Дати ляхам хлосту.
Ой годі ж нам, козаченьки,
Рибу по Дніпру і Богові ловити,
Сідайте в човники, бурлаченьки,
Та підем жидову і ляха палити.
Зібрав Максим, зібрав бурлак,
І всю Вкраїну збунтував:
Тисячу сіромах, тисячу гайдамак
І ватагу свою звербував — і т. д.
Понизова вольниця роз’їжджає на легких човниках, "добре прикрашених", а іноді у жалюгідних човниках. Українська вольниця теж гуляє у човниках, поки не вибралась на польську землю. Одним словом, поволзькі "понизові" бурлаки, "добрі молодці", і українські бурлаки, гайдамаки, які теж себе звали "добрі молодці" з "понизового" запорозького війська були рідними братами.
Проте, в історії гайдамаччини ми знаходимо ще одну важливу обставину, якої не представляє нам історія пугачівщини і понизової вольниці. Зграї понизової вольниці і натовп Пугачова діяли хоч і проти поміщиків та дворян, однак все ж таки визнавали в них своїх, росіян. Тут не було ні національної ворожнечі, ні релігійної запопадливості; сюди не домішувалися й історичні спогади: була тільки ворожнеча слабого до сильного, пригніченого до гнобителя, і нібито моральний обов’язок, в очах народу, дати волю помсті бідного над багатим. В історії гайдамаччини ми бачимо інші умови: там була і давня національна ворожнеча, і релігійна запопадливість, і пригадування історичних образ, за які, за думкою народу, слід було помститися. Для українського селянина ця помста здавалася більшим моральним обов’язком, ніж для великоросійського: останній український гайдамак, подібно боготворимим ним героям — Хмельницькому, Остряниці, Морозенку тощо, дивився на війну проти своїх поміщиків як на моральний і релігійний подвиг і ставив себе нібито на один щабель з цими героями, уславленими історією. Малоросіянин ніколи не дружив з поляком: ні політичний зв’язок, ні спільні закони, ні довголітнє єднання з поляками, ні союз з ляхами під час війн із спільним ворогом християнства — татарами і турками — ніщо не здружило і не наблизило їх одне до одного. Але унія, релігійні гоніння, що їх перенесла Малоросія, панування євреїв, яким сприяли поляки, врешті страта таких осіб, як Остряниці і Наливайка — остаточно і назавжди поставили стіну між українцем і поляком, і зближення між ними вже не могло бути. Була легенда, що кров російська і кров "лядська" могла змішатися тільки через насилля — на війні, на пожежі, в гайдамацькому наїзді. Подружні зв’язки не могли існувати між цими народами. Тарас Бульба вбив рідного сина за любов до польської дівчини. Кожна польська мати і дружина найбільше боялася впливу на своїх синів та чоловіків українок, яких вони називали "чаровницями". Це були у всіх відношеннях дві ворожі національності, вічні вороги і тоді, коли були разом, і тоді, коли роз’єднались.
Цій ворожості історичних, національних і релігійних стосунків допомагали ще й інші обставини, яких ми також не спостерігаємо в історії понизової вольниці і пугачівщини. Коли вихідці з Малоросії, за викликом польських поміщиків, стали заселяти Задніпров’я, спустошене в епоху так званої "руїни", старости, губернатори і поміщики польські в округах Уманському, Смілянському, Чигиринському, Черкаському і взагалі у прикордонній Польщі, для охорони краю від татар, а також мірою необхідності, і від запорожців, організували спеціальні війська — так звані "надвірні хоругви", — якими командували польські дворяни, а самі хоругви складалися почасти з бідної шляхти, почасти з українських селян. Ці місцеві війська називалися також городовими козаками. Крім того, магнати польські, які часом наїжджали у свої українські маєтки і довго там бенкетували, мали при собі почесну варту, гвардію, рейтар та інші загони, в яких вчилася військовому мистецтву польська молодь. Замість літніх практичних занять, ці війська нерідко влаштовували войовничі експедиції у степи, у володіння запорозьких козаків, і ці експедиції звалися "наїздами" і "заїздами" (najazdy, zajazdy). У цих наїздах польська войовнича молодь перевіряла свої військові знання, готуючись до командирських, полководницьких посад у своїй вільній, війнолюбивій республіці. У цьому явищі, звичайно, відбилися дикі ідеї того часу, і хоч ці ідеї панували майже по всій Європі, однак від цього не легше тим, на кому "набивали руку" войовничі таланти дворянських голів. Життя того часу було взагалі веселим і різноманітним при дворах магнатів, про що ми ще поговоримо докладніше при нагоді: у тривалі перерви між псовими полюваннями, між придворними турнірами (gonitwy), бенкетами і танцювальними вечорами, влаштовувалися більш серйозні полювання, — полювання на людей, — особливо ж з того часу, коли почали з’являтися гайдамацькі зграї.