Ой не розвивайся ти, зелений дубе,
Бо на завтра мороз буде!
Ой не розвивайся, червона калино,
Бо за тебе, червона калино, не один тут згине.
Ой лугами та берегами розвивалися віти:
"Хочуть тебе, Перебійносе, та ляшеньки вбити…"
Ой та не велів же та пан Перебійніс та на коника сісти,
Як почав ляхів, вражих синів, на капусту сікти:
Ой як повернеться та пан Перебійніс на праву руку,
Аж не вискочить його кінь вороненький із ляшського трупу…
Другий співає про те, як у героя українського народу Морозенка ляхи і турки вирізали живе серце:
Ой повели та Морозенка та на Савур могилу:
"Ой подивися, та Морозенку, та на свою Україну!"
Вони ж його а не вбили, а не в чверть рубали.
Ой тільки ж з нього, з нього молодого та живцем серце взяли.
Третій співає про те, як жиди заарендували всі дороги козацькі, всі торги та ярмарки, ріки та озера і навіть церкви українські:
Іще ж то жиди-рандарі
У тому не перестали:
На славній всій Україні
Козацькі церкви заорендували
Котрому б то козаку, а бо мужику
Дав Бог дитину появити,
То не йди до попа благословиться,
Та йди до жида-рандаря та полож
Шостак, щоб дозволив церкву одчинити,
Тую дитину охрестити.
Такі спогади, звичайно, не могли діяти заспокійливо: в них було відлуння і гіркота пережитої слави, і гіркота незабутньої образи. Між тим старі кривдники: ляхи, ксьондзи і жиди всюди були, і хоч досить милосердно панували над нащадками славних українців, та все ж панували, і хоч євреї вже не орендували церков, а тільки торги і захоплювали всю торгівлю — все ж це були "жиди-рандарі", що колись на "славній Україні всі козацькі церкви заорендували" і не дозволяли хрестити козацьких дітей без орендаторського дозволу. Поруч з повновладними ксьондзами українські селяни бачили своїх священників, які у порівнянні з ксьондзами були на другому плані, у затінку, а тому мимоволі народжували у своєї пастви не зовсім приємне почуття і до поляків-поміщиків, і до ксьондзів, і до орендаторів-євреїв.
Іргизькі монастирі під час пугачівщини відігравали важливу роль. У цих монастирях знаходили притулок усі бродяги і безпашпортні, яким ніде було голову притулити. В іргизьских скитах жив знаменитий у пугачівщині розкольничий старець Філарет, до якого польські і малоруські розкольники-коноводи направили Пугачова, який блукав на той час без пашпорту і вже задумав з подачі тих самих розкольників з’явитися під іменем покійного імператора Петра III. В іргизьких скитах остаточно дозріла думка про самозванство і в цих самих скитах, під проводом старця Філарета, були зроблені, так би мовити, перші начерки тієї великої інтриги, що похитнула всю Росію. В іргизьких скитах переховувався Пугачов перед появою своєю під іменем Петра III. Таким чином, фактично почин кривавої драми належить іргизьким скитам.
Таку аналогію явищ і навіть багатьох фактів помічаємо ми і в історії гайдамаччини.
Філаретом української драми був ігумен Мельхіседек Яворський. Як по Іргизах, басейн яких тільки-но було колонізовано, так і в західній, польській Україні, по ріках Росі і Тясміну, знаходились російські монастирі, скити та окремі пустелепроживання. Як іргизькі скити приймали утікачів і безпаспортних, так рівно і в монастирях по Росі і Тясміну знаходили притулок усі безпритульні українці, мандрівники, жебраки і навіть гайдамаки. Мельхіседек, подібно до Філарета, підготував гайдамацьке повстання, дав притулок Залізняку, як Філарет прихистив Пугачова, і Мельхіседек освятив ножі, якими гайдамаки перерізали потім стільки тисяч поляків і євреїв.
Ще є аналогічні явища у пугачівщині і гайдамаччині, на котрі не можна не звернути увагу, тому що ці явища мимоволі впадають в око при порівнянні гайдамаччини з пугачівщиною. По сусідству з іргизами жило войовниче поселення, що мало часті стосунки з іргизькими скитами. Це — яїцьке військо. Таке саме войовниче братство жило по сусідству з тією частиною України, де грянула гайдамаччина і де жили пустельниками російські монахи по ріках Росі і Тясміну. Це — запорозьке військо. Як яїцьки козаки, так і запорожці мали чимало підстав бути незадоволеними існуючими порядками: і яїцьких козаків, і запорожців російський уряд втискав потихеньку у державні рамки, і над тими, і над іншими тяжила урядова регламентація, і в тих, і в інших помалу відбирали їхні давні вольності, накладалась урядова рука на їхні порядки та володіння. І там, і тут приходили російські і переважно німецькі генерали, полковники та офіцери, які вводили у напівдиких краях європейсько-німецькі порядки. Результатом аналогічності обставин у тій та іншій країні, так далеко віддалених одна від одної, була аналогічність і дальших явищ. У пугачівщині перше знамено повстання підняли яїцькі козаки і довели цю справу до кінця. У гайдамаччині також запорожцям першим довелося взяти до рук "свячені ножі", якими вони різали поляків і євреїв, — запорожці були на чолі різні і запорожці довели її до кінця.
Взагалі гайдамаччина підготовлялась поступово як у тих самих місцях, де вона грянула, так і у східній Україні, де було важко жити селянам, і у Запорожжі. Знову колонізована задніпровська частина України, при всьому благополуччі її мешканців, як поляків-поміщиків, так і селян-українців, мала все ж таки значний відсоток бродячого населення, яке переходило з правого боку Дніпра на лівий, і навпаки, і переносила вісті до своїх єдиновірців і єдинородцям про те, що в польській Україні, власне, у Смілянщині, в Уманщині, тощо жити добре, що багатств багато, особливо у панів і ксьондзів. Перехід через кордон був легким: скрізь земляки, які прикривали бродяг. У голоти, яка блукала з одного берега Дніпра на інший, нерідко виникало пристрасне бажання поживитися за рахунок панів і ксьондзів, і цю поживу голота вважала не розбоєм, а лицарськими подвигами, продовженням славних війн "батька" Хмельницького з ляхами за віру і справедливу помсту голоти панству за те, що вона бідна, а панство багате, за те, що пан може давити голоту відкрито, а вона може його придушити тільки потай, по-розбійницьки. Ця голота зі свого боку готувала до гайдамаччини і українських селян, що стогнали під ярмом своїх єдинородних панів і старшин. Для запорожців перехід за Дніпро, в польську Україну також не був важким: туди вона приводила на продаж своїх коней; на задніпровських ярмарках, в Умані і Смілій, запорожці закупали вироби польської та європейської мануфактури і привозили у Запорожжя розповіді про багатство тамтешніх панів і ксьондзів, про владицтво ненависних їм євреїв, і розпалювали у своїх товаришах або бажання награбувати польських скарбів, або показати лицарську відвагу у битві з ляхами, як билися батьки і діди, і розшарпавши разом з жидівськими пейсами їхні скрині, набиті золотом і помститися їм за старі історичні образи.