І тільки тоді отямився. Дивився червоними, залитими кров’ю очима на ту плоть з розтоптаного букета в людському тілі, що билася лицем об землю і скавчала так, як побита сучка, а ще трусилася, деручи пальцями траву. Відтак несвітський жах за скоєне шугнув Миколі в душу, і він кинувся бігти, не бачачи шляху, в довколишні поля, кілька разів перечіплювався, падав, зривався і знову біг, бо йому ввижалося, що за ним мчиться чорне повісьмо і хльостає хвостами межи плечі, як жалкий кропив’яний батіг. І здалося хлопцеві, що він уже й не людина, а вовкулака, який щойно витворивсь із людини. Відтак завив до неба, яке збирало хмари, бо це було єдине, що цієї проклятої хвилини вчинити міг.
Чи довго бігав тими полями, Микола не пам’ятає. Повернувся додому потемки. Саме того літа він вступив до університету і за кілька днів мав виїжджати до Києва. Зрештою, саме тому й вирішив розумно й зважливо поговорити з Наткою. Вона ж, як гадав, про його від’їзд довідалася, що й не дивно в їхньому містечку, де про всіх знали все. Коли ж те сталося, Микола приспішив свій від’їзд і подався на навчання наступного-таки дня, зранку, нічого не відаючи, що сталося з Наткою.
Пізніше тітка написала йому листа, в якому повідомила, що Натку хтось сильно побив, вона не призналася хто; можливо, написала тітка, її зґвалтували, але й до того не призналася. На вулиці з’являється зрідка й завжди дуже сумна. Це щастя, написала тітка, що він, Микола, виявився розумний і не зав’язав собі нею світ; зрештою, про неї турбуватися не варто — чорт її не вхватить. (Щось схоже є у "Сфері". Але це не повтор, а збіг житейських ситуацій. — В. Ш.) А от коли б світ нею він зав’язав, практично зміркувала тітка, ніякого навчання в Миколи б не вийшло, тож себе занапастив би. А так щасливо викрутився (тітка так і написала — "щасливо викрутився") і "можеш тепер не сушити собі голови".
Цього листа Микола мені показав, звідти й цитати. Проникливість тітки треба признати: жінки інколи через свої химерні змисли бувають розважливі. Кажу це з двох причин: згадаймо, як завершив свою історію Теодор Петровський-Лико, до речі, й там були поля, якими їздив у бурю, але Теодор, на відміну від Миколи, до тієї, що його чарувала (розуміймо цей знак як символ), таки повернувся чи навернувся, чим дав підставу для продовження родового фатуму в часі. Друга річ: згадаймо, як закінчувався цитований Миколин вірш. Хоча звільнився від Натчиних чарів, він дівчини не забував і хотів повернути себе до тих танців під небом, тобто повестися інакше, ніж повівся, а тоді, як прозірливо відчула його тітка, "зав’язав би собі світ" (цей вислів треба признати за чудову ідіому), тобто вчинив би тотожно до Теодора Петровського. І цим би довів, що він не з чотирнадцятого коліна, а справді з тринадцятого у своєму роді. І я певен, що він таки з тринадцятого, бо потому так і не одружився, заступивши жінку наукою — історією. Мав од цього "шлюбу" й дітей — свої наукові писання у формі, правда, тільки однієї книжки, що звалася "Родовідні жанри в давній українській літературі як історичне джерело", і низки статей на всілякі історичні теми з несподіваними часом висновками. А такі "діти", згодьмося, проклять своїх батьків чи взагалі предків не успадковують. Відтак мойри, власне Атропос, змогли в цій історії покласти крапку. Я, як Миколин сповідник, переконував його, що після сповіді той гріх (а він був очевидний) із покаянням з’єдналися, отже, гріх став нечинний і він може скуштувати й цього забороненого для себе плоду, тобто одружитись. Але Микола з тонкою усмішечкою сказав:
— Старої не хочу, а молода може піти за мене, щоб сісти на голову… А в мене призначення інше.
Відповідь достойна, але гадаю, що страх перед істотами хаосу його не покинув, а може, боявся й темної сили, яка вряди-годи в ньому вибухала.
Що сталося з Наткою далі, невідомо. Вона з Романова виїхала, притому ніхто, навіть Миколина тітка, не знав куди. Мати її давно померла, а вітчим спився, поїхав десь на рибу й утопився. Отже, розповідати про Натку в Романові було нікому; її далекі родичі також нічого не знали. На метафоричному рівні можна гадати, що мойри після того, як поставили крапку, просто прибрали антропоморфовану свою героїню через її в даному разі непотрібність або ж послали діяти в інших історіях, які вони й вигадували в цьому світі, але все тут покриває для нас повна тьма.
Професор Микола Лико, однак, мені признався, що коли відвідував Романів, — а це чинилося доти, доки жила тітка, — то неодмінно ходив до того ліска, де, щасливо чи нещасливо, важко сказати, але фатально (і це вже точно) зустрівся востаннє з Наткою, завжди при тому відчуваючи печаль, яка неодмінно виводила його на ті поля, де колись навіжено бігав, навіть почувся вовкулакою. І він, із темною грудкою в серці, годинами там блукав, доки грудка меншала, а зрештою розчинялася зовсім. Тоді зупинявся й дивився, як купчаться над головою хмари, як безлюдно тече путівець, зникаючи у глибинах, і як колишуться трави та хліби. І завжди над головою при цьому натхненно співав жайворонок. А ще Микола неодмінно декламував повільним голосом давнього, ще з юності (коли таке писав), віршика:
Жайворонки, перепели,
Хвилювання, пшениці,
Все роздольно-невеселе
В світі цім.
Кроки-шерхи без дороги.
Даль-серпанок за хвильми,
І навколо більш нікого,
Тільки ми.
По тому до нього й приходило відчуття порожнечі — принаймні так його називав. І то було вельми скомпліковане почуття. Порожнеча бачилась у полях, байдуже, чи покриті вони хлібами та іншим садженням; у дорозі, що перерізала поле й пропадала вглибині; в небі над тим полем, знову-таки байдуже, чи пролітали там пташки і чи співали; у хвилях пшениці, яка ввижалася на мить океаном. Відтак почуття зовнішнього світу зливалися, як вода в долину, в його нутро. Адже мався під ту сокровенну хвилю таки долиною. Тоді порожнеча суб’єктивувалася й думав про те, що найдивніше прокляття людське — бути часточкою юрби, а водночас завше самотнім, — і це також мав за образ порожнечі. Так само: знайти собі пару чи не знайти — порожнеча від того не зникає; сховати в собі те, що спричиняє сором, чи щиро покаятися — порожнечі й це не покриває. Бо вона таємна й темна ріка в нас — тік тієї непевної матерії, яка збурює енергією до чину, оповивши ту цукерку в обгортку облуди. І ми кидаємось у світ: здобуваємо, воюємо, будуємо й ламаємо, поринаємо у пристрастях, справах і зачинах — і все оббризкуємо з пульверизатора запашним одеколоном. І це певною мірою можна уподібнити до польотів наших героїв. Але настає мент — і ми зупиняємось. І відчуваємо довкола прозоре туге повітря, яке тече на нас від землі та неба, бо і є ферментом їхнього з’єднання, й оповиває оболонкою, в якій ми задихаємося, бо до нас знову приходить порожнеча. І це чинить нас на коротку хвилю мудрими. І тільки в цій мудрості шукаємо втіх для втомленої душі, бо нелегко їй змагатися зі звіром нашого фізичного єства.