До таких засобів удався, щоб вирвати з мого приятеля його в нім міцно запечатану таємницю, інакше я цієї оповідки закінчити не зможу, а твора пишу не задля себе, а таки задля нього, Миколи, і на його спонуку, отож йому в кущах ховатися не подобає. Признаюся при цьому, що й сам мав гріха, бо попри все мною керував тут власний інтерес, письменницький, якого найбільше й задовольняв, хоч і все сказане попереду — також правда. Людина раціональна могла б на це сказати; а чи так уже обов’язково тобі, писаці, длубатись у людській душі, нахабно в неї влазячи? І виривати в іншої людини її сокровенні таємниці: вигадай, що там тобі впаде в голову, та й край. На це можу відповісти одне: художні твори бувають сокровенні й фальшиві: у фальшивому можна вигадати що завгодно, а в сокровенному його, твору, істинність має обов’язково вивірятися правдою життя. Бо людина, як сказано в Біблії, лож, але й інструмент у Божих руках, особливо творча. Через те такий документований цей скрипт, хоч у ньому є ніби фантастичні сцени, але фантастика в них — лише знак, образна структура, що допомагає серйозному письменникові, а я маю дерзновення себе за такого вважати, а отже, з’являти сокровенне в людині. А коли такого нема, то ліпше перо поламати.
Ці резони все-таки подіяли на мого приятеля, і він розповів, що після тієї історії з букетом, коли вже отямився від святкового обіду на честь власного дня народження, — тоді випив трохи надмірно, щоб погасити роздратування, яке охопило, таки перетнувши нормальні межі, — дійшов цілком виваженого, розумного й остережного переконання: треба із цим кінчати, бо, коли й далі триватиме оте переслідування, може звар’ятувати; і те, що вчинив із присланим букетом, є перший до того сигнал. Отже, залишалося підійти до дівчини й сказати, що хоче з нею щиросердно поговорити, — був певний, що та на розмову піде. Отож можна вибрати пригоже місце, не закипати й не сердитись, а розважливо сповістити Натці, що отой танець, якого вони протанцювали досить мило під небом із ракетою, нічого не значить, що він, Микола, не має до неї почуття, хоч бачить, що вона добра, гарна й порядна дівчина. Але серцю не накажеш, воно любить кого собі знає й вибирає, а вона, Натка, тією вибраницею не є. Через те дуже просив би, щоб вона його не переслідувала, бо в містечку вже про них точать зуби, а ще ті зуби скалять, отож їм треба розумного погодження, щоб одне одного не турбувати: хтось її з часом полюбить, когось полюбить і він, Микола, але навзаєм.
Головне було, думав тоді мій приятель, не гарячкувати, не зриватися, дівчини не ображати, а провести свою партію спокійно й мирно. Відтак, поки стане готовий до того, не дратуватися від постійних Натчиних виходів на нього й зібратися в дусі, а також здобути бажане — душевне рівностояння; він почав виходити за містечко, пересвідчившись, що за ним ніхто не стежить. І там блукав, розкішно рефлектуючи й потверджуючи свою промову, яку готувався проказати дівчині на домовленій зустрічі. І хоча тоді ще не думав, що його історія — продовження родової, в якій він тринадцяте коліно, але щось таке відчував, відтак, можна гадати, й мойри йому поступилися, порадилися і прописали її завершити. Прочуття ж того Микола в собі тримав у формі тужливого повісьма, яке впливало в його все-таки стривожену душу й там вихитувало своїми хвостами.
Однак життя має свої закони, а ще тоді, коли певній особі неабияку увагу приділяють мойри. Микола був, здається, в найрозм’якшеному стані, блукаючи ліском, коли ж раптом почув шерех чиїхось кроків. Різко обернувся й завмер: на стежці супроти нього стояла Натка й дивилася таким поглядом, якого не описати, але того досить стало, щоб так старатливо приготована в нім промова з усіма розважними, мирними й добрими словами пурхнула з нього, як злякана зграя горобців, причому кожне слово з тієї промови й перетворилось у такого горобця, відтак не лише їх усіх, як кажуть у приказці, а й одного, якщо вилетить, не спіймаєш. Натомість у душу повернулося те ж повісьмо, розклалось у сизий дим і захитало чорним хвостом.
— Чого лазиш за мною? — грубо й різко запитав він.
— Хочу, щоб ти мене полюбив, — тихо сказала вона.
— Хіба так добиваються любові? — так само різко спитав.
— Інакше не вмію, — сказала вона. — Роби, що хочеш зі мною, тільки полюби.
— Ти що, ненормальна? — крикнув він. — Затям собі раз і назавжди: ніколи тебе не полюблю, бо не хочу тебе! І перестань, Бога ради, мене переслідувати!
— Може, я й ненормальна, — сказала Натка плачливим голосом. — Бо вже більше не можу! Стану перед тобою на коліна. Все, що захочеш, тобі зроблю!..
І вона й справді бухнулася перед ним на коліна. Тоді він відчув, що те чорне в ньому починає розростатись; то була не роздратована несамовитість, якої зазнав, топчучи букета, а достеменний сказ. Але ще не хотів тому піддатися, бо тоді могло б статися страшне, себе він добре знав.
— Заберись з-перед очей! — люто проказав, цідячи крізь зуби кожне слово. — Інакше не знаю, що тобі вчиню! І встань, лярво чортова! Не корч із себе ідіотку!
Тоді дівчина склала на грудях молитовно руки й подивилася на нього очима святої Магдалини, коли та стояла перед розіп’ятим Христом.
— А коли не заберусь, кинеш на землю й почнеш бити ногами? — покірно, а трохи й блаженно сказала. — Так, як мій вітчим мамці робить? А я не заберуся, бо несила мені… Бий!
Можливо, вона й справді була із психічними вадами, не нам те знати; принаймні повела себе дивно й нестандартно: як правило, в таких випадках жінки вчиняють чоловікам скандали, не раз із голосистими ляментаціями. І тут, сказав Микола (і його очі зволожилися, хоч минуло відтоді бозна-скільки часу), йому треба було повестися розважливо. Принаймні повернутися й піти, але це все так розбурхало його, що він удруге знесамовитів, ніби вдруге побачив киненого на землю букета. Зрештою, вона й була тієї хвиля отаким букетом, збираницею з різних квітів, що їх уклали чужі руки, звісно, не для того, щоб з них поглумилися. Але хлопець себе вже не тямив: у мозок йому шугонуло чорним потоком, відтак здорового глузду не залишилося ні на мак. І він кинувся до тієї, що так молитовно склала перед ним руки, і почав тусати її ногами, зовсім так само, як тусав вітчим тієї молільниці її "мамку". Відтак Натка зламалася, як ламається квітка, і впала лицем на землю, струшуючись од важких ридань і якось дивно підвиваючи.