І, дивлячись через закраплену шибку (здобув собі місце біля вікна) на того холодного танкá бульбашок і їхнє короткочасне тривання, Іван Василевський відчув тоскний приплив, який заповнив його по вінця, і він ще раз проказав подумки:
— Ніяких пристрастей, ніякої колотнечі! Досить мені того!
З другого боку, незважаючи на свою тугодумність, чудово розумів: пристрасті уже наявні, колотнеча почалася, хоч ще й не розгорнулася, і він поступово втягується в них, як у болото, саме це й наносило на нього нові й нові накоти, і тут сприяв якнайбільше цей безконечний дощ, який так любив свої сіроковані ігри.
16
У домі відчувалася тривога, але вибуху, якого всі чекали, не було й не було. Принаймні так тривало до кінця тижня; дощ, однак, і досі не вщух. У неділю, коли Іван умивався біля умивальника (звісно, в майці, а не закуто в риштунки, як веліла була напочатку Таїсія Іванівна), у сінешні двері вступила Людмила, яка, здається, виносила Псові їсти, за нею слідком плівся, наставивши вгору хвоста, Кіт, який мав напівображений, напівзневажливий вираз на фізії, — зрештою, з ним завжди так бувало, коли дивився на Пса чи співдотикався з ним.
— Доброго ранку! — сказала мирно й навіть трохи розсміяно Людмила — тримала на вустах ту ж таки чарівну всмішку. — Передавали по радіо, що дощі йтимуть ще днів із чотири, а може, з тиждень.
Отже, виходило, що негода була посередині свого напливу.
— Піду в бібліотеку, — звівся від умивальника Іван.
— Хіба бібліотеки в неділі працюють?
— Деякі — так.
— Тоді доведеться зачекати, — так само розсміяно сказала Людмила. — Надворі не дощ, а злива.
І показала мисочку: де раніше була їжа для Пса, встигло натекти води.
— Зрештою, є робота і вдома, — згодився Іван.
— Коли хочете, — сказала Людмила тоном цілком природним і так само весело. — Ви собі працюйте, а я вас намалюю.
В Івана Василевського тенькнуло серце: Аркадій Петрович мав рацію — дівчина хотіла завершити першого етапа магії. З другого боку, спалахнув і мисливський вогник, відтак у ньому сталося нібито скрешення страху й інтересу, і він мимоволі згадав афоризма, що герой — це боягуз, який відчаявся. Зирнув просто їй у вічі, і його позир потонув у морі іскор, ласки, тепла, навіть сонця, хоч тепер жодного сонця бути не могло. Кіт при тому почав викручувати довкола її ніг зигзаги, й Іван мимоволі впустив очі й побачив чудові, вивершені, навіть бездоганні форми — без жодної кривизни. А ще помітив, що чорне котяче тіло покроплене лискучими краплями.
— Цей кіт розумний, — сказала тим-таки розіграним тоном Людмила. — Передчуває, коли малюватиму, і завжди при тому біля мене.
Слова свідчили: не має жодного сумніву, що Іван погодиться. І хоча нічого ще не сказав, однак не був аж такий, щоб не збагнути: ситуація відмову виключала.
— Прошу! — сказав. — Правда, не вмію позувати.
— А вам і не треба нічого вміти, — засміялася блискучими й ретельно вичищеними зубами Людмила. — Вміти треба мені. Вже снідали?
— Ні, — сказав, мимоволі хапаючись за цю соломинку, — хотів відтягти сеанс.
— Принесу млинців, — тоном, який не передбачав заперечень, промовила Людмила. — Мама вміє пекти чудові млинці.
Зрештою, відчував те не раз, та й сьогодні весь дім був заповнений цим запахом — на нього його шлунок уже озивався.
— В мене є що снідати, — пролепетів він.
— Звісно, — сказала все ще розсміяна Людмила. — Але таких млинців нема і ніде не знайдете.
Так і почався сеанс — останній етап магії, за Аркадієвим визначенням. Людмила принесла млинців із сметаною та медом (Кіт продовжував бігати за нею слідцем, ніби й справді поринав у магічне збудження) і покинула його снідати, сповістивши, що приготується до малювання, відтак і прийде хвилин за двадцять. Він же умнув млинці з немалим апетитом, бо й справді виявилися чудові, м’які, теплі, випив і принесеного чаю, відтак підійшов до вікна, за яким хлющило, — не дощ, а таки злива.
І йому здалося, що потрапляє в якусь неприродну ситуацію, бо таке відчуття завше в ньому з’являлося, коли хтось чинив на нього натиска. Насилля ж було очевидне: вона не просила, не пропонувала, а ставила перед доконаним фактом — усе при натуральній грі: просто, легко й невимушено. Відтак не встигав із власного реакцією, що породжувало між серцем і животом важку воду, яка подобала на рідкий свинець. І знову ніби розполовинився: одна частка сприймала радісно всі оті пропозиції-накази, а друга стежила чорним оком, підозрілива й насторожена. Тому-то й став біля вікна, щоб зосередитися, відтак набрати звідти, з дощу, більше свинцю і сяк-так утримати втрачену рівновагу. І до нього з простору припливло зморене й неголене обличчя Аркадія Петровича, яке йому підморгнуло, ніби мав його за свого спільника, відтак і виклав задля цього останнього аргумента…
— Я готова! — почувся за спиною бадьорий голос.
Озирнувся: мольберт уже стояв. В одній руці — палета, в другій — вуглик. Зайшов і Кіт, потерся об чудові форми ніг господині, відтак стрибнув на ліжко, де сів і засвітив строгими очима з металевим відблиском.
— Можна, стоятиму біля вікна? — спитав Іван.
— Ви ж збиралися вчити, — сказала, оглядаючи його чіпко, ніби промацуючи обличчя.
— Навряд щось вивчу, — мовив він.
— І це правда! — заграла очима, але на коротку мить, бо її очі знову пильно його обмацали.
— Поза не підходить, — сказала по-діловому. — Бо…
— Бо що?
— Малюю не подобу людини, а її очі.
Це він помітив: в її портретах реальними залишалися тільки очі, решта — тло, яке можна написати й недбало, отже, й зневажити певною мірою.
— Як же стати?
— Сядьте за столом. А я ввімкну світло.
І знову пильно подивилася — це вже коли горіло світло й він сидів за столом, важко поклавши на церату руки.
— Не напружуйтесь, — сказала дещо роздратовано. — Чого мене боїтеся? — її рука промальовувала контури. — Аркадій Петрович знову вас налякав?
— З чого взяли?
— Бо зустрічалися з ним у четвер уранці.
— Все знаєте? — не зовсім доброзичливо спитав.
— У нас тут нема таємниць!
— Як це вдається?
— Аркадій, — знову не назвала вітчима по батькові, — розказує матері, а мати — мені.
— А звідки знає все Аркадій?