15
Дім почав наповнюватися темними міазмами тривоги, свого додавав і дощ, який не припинявся, від чого в кімнатах поставали сизі й сирі сутінки, і, щоб хоч трохи просушити повітря (ще не палилося), Іван вмикав електричну плитку, простягаючи заразом до неї руки. І в такий спосіб завмирав, сторожко прислухаючись до звуків, що з’являлись у домі, були вони також приглушені, відтак йому здалося, що всі, і він зокрема, перебувають у напруженому чеканні.
Якось вийшов на ґанка, поспішаючи на лекції, і застав тут Аркадія Петровича. Лице його осунулося й потемніло, очі золив’яніли, на щоках — кількаденна щетина зі срібними вкрапленнями, волосся нечесане, навіть розкудлане, ніби приклеєна перука в театрі для образу негідника, в роті — цигарка; курець голосно пахкає, а уздрівши Івана, питає навпрямки, цього разу перейшовши на "ти", хоч такого раніше собі майже не дозволяв.
— Слиш, чо одсюдова не дьорнеш? Шо, наравиться у гамні?
Дим поповз Аркадієві Пастуху по мамризі, покривши на хвилю очі, які від того змружилися.
— Поки що нема причини, — просто сказав Іван.
— Но разві не чуствуєш обстановки в домі?
— Є дві обстановки, — трохи різко сказав Іван. — Ваша, мені незрозуміла, і моя. Моя нормальна, а до вашої мені нема діла.
Аркадій Петрович якось дивно крутнув головою, розтулив рота з приклеєною до губи цигаркою й обдивився квартиранта з недовірливою, собачою-таки увагою.
— Маладєц! — сказав. — Так і нужно. А може, вже попався на гачечка?
— На жодні гачечки я не попадавсь, — гордо відказав Іван.
— Ну, тода сєть. Не чуствуєш, як та лярва коло тебе плете? Осторожний будь!
— Ні, — сказав Іван. — Не відчуваю.
— А ти придивись, присмотрись! Побачиш!
— Звідки знаєте?
— Ну, відіш, у нас у домі нема тайн!
Дивно, сказав ту ж таки фразу, що й Людмила, — це Івана трохи насторожило. Відтак прихиливсь до Аркадія Петровича (стояли оточені з трьох боків дощовими стінами і з одного — твердою) і поставив олив’яні очі:
— А чого так хочете, щоб я від вас пішов?
Аркадій Пастух пихкнув димом (від нього трохи несло перегаром), а тоді зирнув з-під приспущених повік.
— Із сочуствія, — мовив. — Бо коли казать по правді, када подивлюсь на тебе, напоминаєш мене самого в молодості — це я тобі вже казав. Глянь на мене, внімательно посмотри! Шо бачиш? Падший, опущений, да? І будеш правий, бо сам я з цьої ями не виберуся, а твоєї молодості жаль.
Тоді Іван Василевський удруге прихилився до Пастуха і спитав тихо:
— А тих, що жили до мене, теж спровадили, бо нагадували вас у молодості?
Аркадій Петрович цього разу відсахнувся.
— Да, — сказав він, цього разу випускаючи більшу хвильку диму. — Вона вже коло тебе походила. Може, й портретика почала рисувать?
— А це щось значить?
— Конешно, — поставив очі Аркадій Петрович, бундючно дивлячись. — Портретик — завершеніє первого етапа в магії.
— Ні, — мовив, готуючись виступити в дощ, Іван. — Завершення першого етапу магії ще не було.
— То ще маєш шанс, — сперше показав зуби Пастух. — Послухай мене й придивись. Бо коли не присмотришся…
Але Іван був уже в дощі і з якоюсь полегкістю прийняв на обличчя холодні краплі — остудитися йому хотілося.
А остудитися йому треба було передусім тому, що певну рацію Аркадій Петрович мав. За ці кілька днів, що минули після розмови з Людмилою, вона його не зачіпала, ясна річ, до нього більше не заходила, однак, зустрівши випадкого, дивилася з такою теплотою, прикладаючи до того всмішку, що був переконаний: вважає його за спільника, адже втолив її бажання, її послухався, а це значило: здобуту нитку для зв’язку намагалася делікатно закріпити. Стала до нього ласкавіша й Таїсія Іванівна, бо коли раніше (до того, як застав її в кухні у своєрідній позі) ставилася до нього як до малознайомого зустрічного, байдуже вітаючись, то тепер при їхніх передибах обличчя її лагіднішало, а на вустах з’являлася не так усмішка, як подоба її, трохи й лукава, ніби ота сцена на кухні їх по-своєму зблизила, тобто він у своєрідний спосіб був допущений до її таємниць. З того Іван зробив висновка, що мати з дочкою поміж себе не лише протистояння, а й секретів не мають — це одна команда, відповідно вся розмова з Людмилою, напевне, була переказана матері найдокладніше, відтак і Таїсія Іванівна сприймала його тепер як спільника в боротьбі зі сказом Аркадія Пастуха, в якій Таїсії Іванівні випало грати театральну ролю ангела-імітатора. Але щодо малювання портрета, хоча й була мова між ним, Іваном, і художницею, але до того не поверталися, можливо, для цього (думав Іван) потрібне сонце, а саме його катма. З другого боку, вона його вже намалювала, правда, не портретно, а як розмиту постать у пейзажі.
Хоч Іван Василевський і поставився до Аркадія Петровича з видимою резервою, його в глибині душі зацікавило: у який спосіб малювання портрета може бути магією — хіба це не механічний процес? Але говорити щось певне тут годі, принаймні Аркадій Петрович у цьому мав досвід, а він — ні. Тепер же цікаво було перевірити: чи захоче Людмила малювати його без належного освітлення — це могло б стати приводом для ще однієї їхньої зустрічі; принаймні він (постановив це твердо) ініціативи тут не виявлятиме. А загалом розмова з Аркадієм Петровичем принесла Іванові веселий, навіть легковажний настрій, незважаючи на те, що його ретельно охолоджував дощ, принаймні кілька струмків по спині вже потекли. І під тим настроєм Іван Василевський знову похвалив себе — повівся в розмові правильно, навіть учинив наступального хода, що й знітило Аркадія Петровича, бо сприймав співрозмовника як пасивну, а не наступальну силу, ніби нейтральне місто, яке прагнуть захопити супротивні поміж себе войовники. Але він сказав неправду Аркадієві Петровичу, ніби в домі існують супротилежні сфери — його окремо, а господарів окремо, сяк чи так, вони, ці сфери, уже поєдналися. Та чому його задовольняло, що видимо став на бік жінок? Відповідь підказав йому звір (це вже сталось у трамваї, ущерть напханому мокрим і через це тлінню пропахлим людом), який заворушивсь у ньому й розтулив навкісні, повні вогню очі.
А дощ не вгавав, ніби бажав розмити й розколотити ті сфери за стінами мильних бульбашок, щоб довести, які вони ненадійні й дочасні; не втомлювався надувати їх на малих плесах калюж, і вони мерехтіли, тремтіли й тріскалися, розсідаючись у воду, тобто з подоби Сфери перетворюючись у частку.