Звернув увагу, що говорила досить правильною українською, хоч часом прослизали суржикові словечка.
— Значить, домовилися, не забиратиму у вас часу, — сказав я. — Вибачте, що прийшов на роботу, не хотів звалюватися як сніг на голову.
— Нема чого вибачатися, — просто сказала Галина. — Дуже рада, що мене розшукали.
Отже, тут усе в мене вийшло чудово; Галина виявилася цілком несхожа на Іру, принаймні не було в ній прихованого дна. Проста, відкрита жінка, навіть її усмішка була не роблена, а щира.
Вийшов із гастроному схвильований: коли б і справді знайшов у ній свою сестру, принаймні не був би самотній у цьому мегаполісі. Галина підтвердила, що Іра фантазерка, але про існування мого батька знала, отже, Íрина розповідь могла мати підстави. Але чому Іра з нею не родичалася? Зрештою, це не так важливо. Я навіть постановив: не дуже розпитуватися про свою зниклу таємничу дружину, хоч добре відав, що навряд чи це мені вдасться, бо Іра сиділа в мені, як забитий у тім’я цвях…
Наступного дня, рівно о сьомій, я подзвонив до квартири за оббитими потертим і в кількох місцях порізаним дерматином дверима. Галина відразу ж відчинила.
— Вибачте, що прийму вас на кухні, — сказала, — бо в кімнаті діти роблять уроки.
— Нічого, — сказав я, пробираючись малим, заваленим речами, старою шафою, накиданим взуттям коридорцем, відтак опинився на кухні, несподівано просторій, з усіма аксесуарами, але ретельно прибраній — жінка до мого візиту приготувалася. Ми сіли біля кухонного столу.
— Чоловік іще не прийшов, — сказала Галина, — то поговоримо поки що. Відверто кажучи, не знаю, хто мій батько, мати про це говорити не любить.
— Але чому ви Карлівна? — спитав я.
— Бо Канішевський мене удочерив, — відповіла. — Він був квартирантом у материному домі, от вони й знюхалися.
Я мовчки зауважив: про батьків не говорила пошанівно. Але те, що Канішевський був квартирантом у червоному домі, деталь промовиста: Калиновська шукала чоловіка, а він — утвердження на місці мешкання.
— Отже, те, що ви не дочка Карла Канішевського, — факт? — спитав.
— Так, бо вони одружилися тридцять сьомого. Тридцять дев’ятого народилась Іра, а я — тридцять четвертого.
Факти майже збігалися: майже — тому, бо моя мати говорила, що перша дочка Калиновської старша від другої років на шість. До речі, бувши останнього разу в Житомирі, після того, як провів Іру, я в матері обережно поцікавився, чи не мав батько політичних неприємностей в тридцяті роки, і вона спитала гостро: чому я цим цікавлюся? Я відповів, що просто так, мовляв, то був страшний час, а зараз багато що відкривається. "Так, у нього були неприємності, — сказала мати. — Але про це тобі ліпше не знати. Може, колись розкажу". Мені досить було й того: опосередковане підтвердження Іриної розповіді, що мій батько сидів, дістав.
— То що вам Іра нафантазувала? — спитала Галина, дивлячись на мене з усмішкою.
— Чи був у вашої матері інсульт? — спитав я.
— Так, але в легкій формі, — сказала. — Правда, вона страшенно переполошилася, бо вельми дбає про своє здоров’я.
— А під час інсульту нічого вам не говорила?
— Дещо сказала. Що, мовляв, мій батько загинув на війні. Ваш батько загинув на війні?
— Ні, — відказав я. — Але був важко поранений, що й звело його в могилу чотири роки тому.
— Отже, тут не сходиться. То що ж розповіла Іра?
І я звідомив усе, що знав. Галина слухала вельми уважно.
— Але звідки про те знає? — здивувалася вона. — Адже і я цього не відаю!
— Їй розповіла мати під час того-таки інсульту, — мовив я.
— Ну да, — криво всміхнулася Галина. — Вона ж її улюблениця.
— Сказала, що була з матір’ю у важких стосунках…
— Бачите, — звістила Галина з тією ж усмішкою, — наша мати, сказати по правді, нікого по-справжньому не любила, хіба себе. Але де це мій гуляка?
— Який гуляка? — спитав я.
— Таж чоловік! — із серцем мовила Галина. — Він у мене випиває, отож турбуюся. Казав, що буде точно на сім.
— Люди, котрі випивають, точності не дотримуються, — сказав.
— І це правда, — засміялася Галина. — Та й чорт з ним! Може, й добре, що десь шаландається, бо те, що розказуєте, страшенно цікаве.
— А чому мати не казала, хто ваш батько? — спитав я.
— У нас заборонялося говорити на цю тему.
— Ваш названий батько ревнивець?
— І це знаєте?
— Не те що знаю, — ухильно відповів я, бо не хотів її насторожувати. — Просто коли б не був ревнивцем, то чого про вашого справжнього батька в домі говорити було б заборонено?
— А що, до Іри ви теж підбивали клинці? — прямо спитала Галина, пильно на мене дивлячись.
— Трохи було, — мовив, усміхаючись. — Але ми не зійшлися. Однак те, що розказала про батька й вас, мене схвилювало. І я вирішив вас розшукати.
Галина задумалася, очевидно, зв’язувала якісь свої нитки.
— Може, вам неприємна ця розмова? — делікатно спитав я.
— О ні! Просто думаю: щось у тому є. А ваш батько ніколи не признавався, що в нього є побічна дитина?
Питання й мене цікавило, бо, кажучи щиро, це ще одна ланка кросворда, клітини якої не міг заповнити.
— Про народження дитини він довго не знав, а коли повернувся, ваша мати була заміжня і носила другу дитину. Але по війні вони принагідно зустрічалися, принаймні ваша мати бувала у нас — і не раз.
— Бувала у вас у домі? — недовірливо округлила очі Галина.
— Так, — сказав я спокійно. — І приїжджала на батьків похорон.
— І ваша мати її приймала? — спитала зчудовано.
— Уявіть собі. І коли батько помер, моя мати з вашою трохи листувалися.
— Дивовижно, — видихла Галина. — Щось я цього не розумію.
— А я розумію, — прорік спокійно. — Це значить, що між батьком і вашою матір’ю, після одруження обох, таємних стосунків не було.
— А як же я? — безпорадно спитала Галина. — Невже він про мене так нічого й не довідався?
— Цього не знаю, — признався я, зауваживши: Галина, здається, починає вірити, що вона моя сестра. Та і я не сумніваюся. — Допитайтесь про це в матері! — сказав.
— О, у неї допитаєшся, — із серцем сказала Галина. — То така ж потайна, як і її люба доця.
Ні, сестри між собою таки не були дружні, коли не сказати гостріше. І я розповів про фотокартку, яку мені передала Іра, і про те, що Калиновська по смерті батька її викинула. Світлина була при мені, і я її Галині показав. Узяла до рук і розглянула.