По-перше, текст свідчив, що я в її внутрішньому мікрокосмі присутній не був, і листа написано, можливо, більше з почуття обов’язку, а не через смуток, що ми в розлуці. Але це менш важливо, хоч тоді, молодого, мене це трохи вразило, що й занотовано у щоденнику; важливіше, що за ревнивця мене все-таки вважала, через що уточнила, який чоловік є в їхньому товаристві. Цього чоловіка ледь-ледь окреслено, про решту, очевидячки жінок, узагалі нічого, хіба глухий натяк: "хто пішов і з ким" — отже, там любовні нитки плелись, а це значить, що були й інші чоловіки. Але її туристське оточення не цікавило: "Я зі своїми приятелями і без них". Єдине зближення — із хлопчиком, цілком поетичне. Але друзі, навіть хлопчик, для неї — "інші люди", отже, чужі. Покинута в Києві родина (батьки) — як холодні й непотрібні ключі, чудовий образ, треба зазначити.
Лист цілком ескапічний, тобто від людини, яка тікає від життя, зокрема й від мене, бо наші стосунки — це також життя. Обов’язки її страшать, для неї світ обов’язків — щось сіре й неприємне, а смисл існування вміщується в рефлексіях та порожнюванні. Це свідчить, що Іра, певною мірою, недорозвинулася й залишалася дитиною (дружба з хлопчиком це підтверджує), бо саме діти утяжуються обов’язками, а справжні вартості їхнього життя — в дозвіллі та іграх, та й саме прагнення до мандрівок є схильністю до ігор, а кожна гра, в суті своїй, і є порожнюванням, але захопленим. Таке сприймання світу цілком суперечило моєму, бо я праг у цьому світі щось зробити й чогось досягти (не в кар’єристичному розумінні), а отже, ніколи не дозволив би собі так по-дурному марнувати час, хоча хвилинні відпруження, ба й милування красою, не чужі моїй натурі. Але краса, як писав колись Лазар Баранович, короткотривала. Ось ці блискучі слова мислителя XVII століття: "Що дивуватись, невічним є гарне, трохи поквітне і робиться марне", — отже, чи варто класти смисл життя на порожнюванні? Воно може бути привабливе й прекрасне, але "трохи поквітне і робиться марне". І ще одне цікаве: вона згадала Іфігенію з Тавриди, навіть наголосила на своїй спорідненості з нею. Чи була в Іфігенії сестра, я не знаю, але брат був — і це Орест. Чи справді Іра бажала, щоб я розшифрував цього символа? Спробую.
Подання перше: батько приніс Іфігенію в жертву Артеміді, отже, від дочки відрікся, пославши її на смерть, — чи не нагад це на важкі Íрині стосунки з батьками, передусім із батьком? У Криму Іфігенія стала жрицею "свого храму" — Іра це знала. Що ж то був за храм? А в ньому вбивали всіх чужоземців, що прибували до Тавриди, тобто "інших людей". Чи ж не те саме — на духовному рівні — чинила й Іра, відсторонюючись од своїх друзів, бо вони для неї "інші люди", чужаки. І тут треба повернутися до Ореста: Орест убив матір — Клітемнестру, відтак кинувся навтьоки від богинь помсти ериній. Потому над матеревбивцею вчинено суд, де еринії переконували, що Клітемнестра вбила свого чоловіка, Орестового й Іфігенієвого батька, Агамемнона підставно. Атена, як богиня мудрості, стала на Орестовому боці, відтак його виправдано. Іра ж уподібнювала себе не так до Іфігенії, як до її сестри, а певніше — до брата Ореста. Саме вона вбила спокій у своїй родині, отже, духовно — свою матір, але себе, за законами мудрості, виправдовувала. Зі свого боку, можна зміркувати, мати її могла підтримувати вогонь ревнощів у чоловікові, отже, також його духовно нищила — саме за це Іра й мстилася матері, отже, була таки мстива.
Я не впевнений, чи точно прочитав Íрині натяки, далі дещо проясниться, хоча й не до кінця, але щось вона натяком на Іфігенію, яку сприймала за свою сестру, хотіла сказати. Можливо, суть у тому "моєму храмі"? Свій храм вона таки мала, отож усі чужинці, які туди потрапляли чи приводилися, беззастережно знищувалися. Чи не був і я з тих чужинців?
Другого листа написано 26 липня, тобто між першим і другим — чималий часовий простір, коли не потребувала жодного спілкування зі мною; першого ж листа написала, як казав, через обов’язок, такий немилий їй у стані, в якому перебувала. Другий же лист також без звертання, навіть починався з трикрапки:
"…Я залишилася на станційному пероні, ба більше, на залізничному мості, з якого так далеко видно рейки, що губляться у глибоких далях. А ще в тій вулиці, що вела до лісу, яка бачиться мені утаємниченим переходом від реального світу — з роботою, борщами, боргами, надбитими чашками (які завжди в нас удома були, а я не люблю надбитого посуду), використаними банками, які мені не створюють ніякого затишку, а створюють бруд, — до світу дерев, трави та квітів, де все насичене тінями, де такі вигинисті лінії — і я просочувалася серед цих ліній і ніби ставала якоюсь історією, — ота зеленоока дівчина з косичкою, яка колись жила поруч тебе, бо ми існували роздільно в тому ж місті. Можливо, це ми їхали колись разом у трамваї, що ходив через мою вулицю, бо пам’ятаю, що мама сіла зі мною на колінах на вільне місце, а побіч сидів сам трохи менший за мене хлопчик, і мені стало соромно сидіти в мами на колінах. І я сказала:
— Хочу сидіти сама!
Мама встала, і ми сиділи з тим хлопчиком поруч, як дорослі; десь були його батьки, але вони мене не цікавили, а мама там, у трамваї, зустріла якогось знайомого і розмовляла з ним (пізніше я себе переконала, що то був той, з ким вона сходилась у парку). Але тоді, у трамваї, це мене не обходило, бо гордо сиділа сама і знала, знала, що це сáме моє місце. І мені здавалося, що я пташка, яка сидить на весняній гілці серед танучих снігів; бо за вікном ішов сніг, який відразу ж розтавав на шибах.
Так-от, лист тому, котрий повів мене через таємного перехода до світу дерев, трави та квітів. Чомусь почала боятися образити тебе словом, ділом, рухом-жестом. Особливо жестом — у мене можуть бути такі примхливі різкі рухи, адже я сама примхлива, бо завжди почувалася невизнаною принцесою. Було мені, може, чотири роки, і я вирядилася (це ще до того, як мати задля ялинки сама пошила мені костюма принцеси) так, як, уявлялося, мала вдягатися принцеса (майбутня королева). Нікого вдома не було, і я нетерпляче чекала маму. Але вона прийшла сердита й роздразнена, пізніше я думала, що вона тоді ходила на побачення з тим чоловіком.