Скажу ще й таке. Перш ніж засісти за писання цього скрипту, я відвідав Житомир. Побував у брата, у його наповненому родиною домі — батьківському домі, але цього разу він чомусь не відчувався, як батьківський. Батьків у ньому давно не було, отож лишалося відвідати їхню могилу і спокійно посидіти біля неї, покурюючи; батьки поховані під спільним пам’ятником, тож хоч мати значно пережила свого супряжника, залишаються нерозлучні. І я подумав тоді: а що знаю я, їхній син, про них, про їхні таємниці та й з’єднання? І багато, і мало; знаю те, що перед нами, дітьми, виставлялося, і нічого — з потаємного, зі світу місячних тіней. І це попри те, що я намагався посильно розгадати їхнього кросворда, але скільки в ньому залишилося незаповнених клітинок!
Пішов і в місця, де блукали колись із Ірою, вони мало змінився, але й змінилися. Цікаво, що ліричного пережиття не мав жодного. Просто дивився й констатував, не відчувалося там навіть місячних тіней. Тобто спогади були, але почуття загинули, може, й навіки. Отже, розум не забував, але душа спала. Зрештою, це нормально.
Але я забіг, потрапивши в полон рефлексії, наперед. Чому? Бо серця мого торкнула чорна лапка, що засвідчило: не такий я спокійний, як здається. Втім, хтозна!
28
Наступної зустрічі ми знову сиділи на тих-таки колодах із вогнищем і заговорили про Житомир. І я вдруге спитав:
— Об’їздила й обійшла, — сказав я, — півсвіту. А в Житомирі, відколи виїхала, бувала?
— Чому це тебе цікавить? — як звичайно, насторожилася вона.
— Бо пов’язані не лише цим лісом чи Києвом, а й Житомиром, адже обоє там народилися.
— Хіба що, — сказала легковажно. — Майже нічого з того не пам’ятаю. Я там навіть не вчилася, бо в перший клас пішла в Києві. Хіба пам’ятаю дім із червоної цегли на Кашперівській.
— Але назву вулиці запам’ятала, — сказав.
— Ні, — байдуже відповіла. — Про це говорили пізніше батьки. Я ж пам’ятаю тільки дім, бо він чомусь здавався палацом, де я — принцеса. Любила уявляти себе принцесою. Мати навіть костюм пошила: парчеве плаття до землі й корона. Як я пишалась у тому платті.
Зирнув на неї: зовні від принцеси в ній не було нічого, якщо уявляти тих персон за казками, але внутрішньо принцесою почувалася.
— Чого це завів мову про Житомир? — ще раз спитала.
— Цікаво, наскільки це місто в тобі залишилося.
— Ніяк не залишилося, — гостро відмовила, очевидно, знову взяла мій інтерес за випитування. — Тільки той дім із червоної цегли й парк. Про парк, і свою матір, і як ми там гуляли — вже розказувала. Більше не бувала там ніколи.
— А хотіла би поїхати?
— Не знаю, — мовила задумливо, курячи ароматизовану сигарету. — З одного боку — так, а з другого — ні. Не думала про те. Але чого це тебе зацікавило? — спитала втретє.
Речення було по-жіночому алогічне: коли існувало оте "так" і "ні", то про Житомир думала.
— Бачиш, — сказав, — у принципі мені сподобалася твоя пропозиція спільної подорожі. У Крим поїхати не зможу, бо треба було б тягти гору книжок, у тій глушині їх не дістати, а в Житомир поїду обов’язково, хоч, може, не на ціле літо.
— Але й туди треба тягти гору книжок, — зауважила.
— О ні, у мого брата чудова українська бібліотека, — сказав я. — Те, що там є, перейду, а решту доповню по київських книгозбірнях.
— І заведеш мене до своїх батьків? — спитала, криво всміхаючись. — До речі, вони живі?
Це був перший випадок, коли поцікавилася моїми батьками, хоч мала б ними цікавитися глибше, коли вищеспоруджену історію я не придумав.
— Мати живе, — просто сказав, бо не хотів її насторожувати інтересом до цієї теми, — а батько помер чотири роки тому.
— Я б поїхала, — протягла Іра. — Але ми домовилися, що будемо самі: без батьків, дідів і прадідів.
— Можна й не порушувати нашої домовленості, — сказав. — І я не пропонував тобі заходити в мій батьківський дім.
— А що ж пропонуєш?
— Тільки одне, — мовив. — Якщо цього тобі, звісно, хочеться. Розшукали б на Кашперівській червоний дім, довідайся тільки, який номер, бо на тій вулиці кілька будинків із червоної цегли, сходили б до парку, обдивилися б красоти — там чудова долина зі скелями. Тоді відвів би тебе до автобуса, а сам у Житомирі б залишився.
— Спокусливо, — сказала вона. — А скільки туди кілометрів?
Отже, у Житомирі й справді не була у свідомому віці, якщо не знала такої дрібниці.
— Три години автобусом, — мовив я. — І три години назад. За день легко вправитися.
— Невелика спільна мандрівка, — кольнула вона.
— Зате реальна, — сказав, ніби не помітив колючки. — Просто спала така ідея. І це буде не мандрівка, а епізод нашої мандрівки.
— Не забув, що тоді сказала?
— Коли сказала, чому мав забувати?
— Але я попросила не вірити, бо то був жарт.
— Сприймай і це за жарт, — прорік я.
— Сьогодні ти трохи колючий, — мовила, випускаючи дим. — Можна, подумаю?
— Тобто відповідь даси не зараз?
— Може, зараз, а може, й ні. Не знаю! Взагалі, і хочеться, і не хочеться. Я вже казала чому, не знаю, чи запам’ятав.
— О, маю чудову пам’ять! — засміявся.
— Помітила, — сказала не вельми прихильно. — Через це тебе трохи й боюсь. Щось ляпнеш дурне, а ти й запам’ятаєш. Мушу стежити за кожним словом.
— Але чому ж, Іро! — вигукнув зчудовано я.
— Бо часом поводишся… ніби в чомусь провинилася.
Логіка знову була жіноча: коли людина не почувається до вини, чому б того мала боятися? Але я знав, чого боїться. Страшиться, що звідаю те, що пильно від мене ховає. А кому з жінок з хованим характером подобається, що їм із грудей виривають їхні сокровенності.
— Отже, їдемо чи ні? — спитав.
— Не підганяй мене. Поїдемо до чи після моїх мандрів?
— Як хочеш, — відступився я. — Але проїхатися разом у рідне місто було б романтично.
— Ідея чудова! — згодилася Іра. — Але без візиту до твоєї матері, досить мені візитів!
Камінець кинуто в городець моєї господині, зрештою, мала рацію: коли б візит до моєї матері відбувся, то допита від матері було б учинено нещаднішого й жорсткішого. До речі, психологічно мене цікавила й така ситуація: а як би мати зреагувала, коли б довідалася, що кручу любов із дочкою Калиновської? Був переконаний, що так само, як і тоді, коли привів юну подружку з нестатечної родини. Бо із житейських причин мати могла б через невідомі мені резони толерантно ставитися до Калиновської, але щоб відчувала до неї дружнє наставлення, о ні, це протиприродно. Терпіти — це не значить любити, хоча любити — це не раз терпіти. Отже, відверто кажучи, був потай радий, що Іра не бажає зробити візита моїй матері, хоч, з другого боку, це означало, що вийти за мене в найближчі плани не вкладала. Але чи клав таке я? Відверто кажучи, також ні, бо маю надто невпорядковане життя. Окрім того, хочу вчитися далі, зрештою, серйозне ставлення до стосунків із Ірою такої можливості не перекреслювало, одначе наглити ситуацію не збирався.