— Ні, пане, з цього дива не буде пива! — відказав гетьман.
— Це останнє слово пана? — запитав ротмістр. — Пан вельми пошкодує. Пан полковник зітре з лиця землі Сліпород! І тоді можете суплікувати хоч до самого Бога!
— Згинь, руська собако! — зненацька вигукнув хорунжий, котрий до цього й пари з уст не пустив. І вихопив пістоль. — Згинь, схизмате!
Сухо тріснув постріл.
— Ай!.. Сто дяблув! — закричав хорунжий, схопившись за свою прострелену руку.
— Кидай пістоль! — крикнув Онисько.
Хорунжий розчепірив пальці, і пістоль упав на землю. Онисько витяг з-за пояса другий пістоль, повернувся до ротмістра.
— Сподіваюсь, що хоч пан ротмістр не буде замахуватися на життя гетьмана? — запитав Онисько.
— Я... е-е... не буду, — зблід ротмістр.
— Повертайте коней! — наказав Онисько.
— Але ж... — ротмістр вбрав голову в плечі.
— Я стріляти в спину не збираюся! — відказав Онисько. — Не вашої підступної породи. Хоча пана хорунжого й треба було забити!
На тому й скінчилися переговори.
Польська кіннота знову кинулася на приступ... Коронна артилерія засипала місто ядрами. Аби врятувати мешканців Сліпорода від обстрілів, Остряниця вночі залишив місто.
...І почалися гіркі невдачі.
Потоцький наступав на п'яти.
День у день, навіть уночі від нього неможливо було відірватися й тим більше де-небудь зачепитися. І бої, сутички, втрати, втрати... Великі й криваві. Повстанське військо катастрофічне тануло. Гинув у першу чергу ар'єргард — козаки, котрі всі ці дні мужньо стримували натиск поляків. Остряниця метався в районі Лубен, Миргорода, Сліпорода, Лукомля, відбивався, сам нападав і, несучи втрати, змушений був відходити.
Так не могло довго тривати. Трагічна розв'язка наближалася. І це добре розумів гетьман. Хоч повстання і набуло широкого розголосу на Україні, одначе повстанці так і не спромоглися об'єднати свої сили. Більше того, вони неохоче йшли на таке об'єднання, кожен загін діяв в межах свого села, волості чи, зрештою, лісу, урочища. Це було на руку Потоцькому. З таким повстанням він хоч і з великими труднощами, а все ж міг справитися. Загони діяли нарізно, не маючи ніякого зв'язку між собою, і гусарські та драгунські хоругви оточували їх і після впертих, запеклих боїв або знищували, або розпорошували. Головні ж свої сили Потоцький кинув на Остряницю. До Потоцького замалим не щодня прибувало підкріплення, і почував себе полковник впевнено. Остряниця, залишаючись без свіжих сил, щодень втрачав козаків. Тому змушений був відходити й відходити, а доки — й сам не знав.
Потоцький насідав, розуміючи, що від цього залежить майбутній успіх. Вимотати повстанців, знекровити, оточити, не допустити до них підмоги і наступати, наступати їм на п'яти. Надійде такий час, коли повстанці не витримають або в них скінчиться порох. І тоді можна скрутити їм роги!
Остряниця метався по рівнині, почуваючи себе у пастці. Підмоги ніякої, військо тане на очах від безкінечних обстрілів коронної артилерії, виснажується довгими походами. А запаси пороху не вічні. І, як на ту біду, Остряниця ніде не міг зачепитися, звідусіль його вибивали, і мусив знову кружляти й кружляти. А кільце навколо все звужувалось і звужувалось... Почорнів, очі глибоко запали, щоки затяглися, вуса ще дужче посріблилися. Але у відчай не падав, це лише прискорило б загибель. Діяв розсудливо, з холодним розумом. Робив усе, що міг, але становище не кращало. Ні вдень, ні вночі не злазив з коня, коні під ним не витримували, їх доводилося міняти. Гетьман тримався. Сухі губи стиснені, в запалих очах — не вщухає вогонь, і по ньому можна було здогадатися, що гетьман напружено шукає виходу. А виходу не було. Тому себе не беріг, майже в кожному бою водив перед, врубувався в саму гущу ворогів, але смерть його обминала... А десь глибоко в мозку билася думка: все. Програв. Повстання вже приречене, і немає такої сили, котра б його порятувала. Ну місяць вони ще протримаються, ну два, а тоді що? Так і буде крутитися побіля Лубен, Миргорода чи Сліпорода? Потоцький постарається його звідси не випустити. Крім того, він чекає польного гетьмана із свіжим військом. Тоді залишиться хіба що з честю полягти на полі бою. Все частіше й частіше з'являлася думка про марність подальшої боротьби. Спершу він лякався тої думки, гнав її від себе, та вона міцніла в ньому з кожним днем, і він дедалі ясніше почав уявляти поразку. Боротьба марна. Принаймні сьогодні, цеї весни... Ворог сильний. У повстанців ще не знайшлося відповідної сили. Вони не зуміли об'єднатися і спільно повести наступ за волю. А може, немає ще відповідних умов? Чи не визріло як слід повстання, спалахнуло передчасно? Чи не ліпше сьогодні зберегти людей в ім'я завтра?.. Думав і не знаходив відповіді...
Не вистачало ще якоїсь краплі, аби думка про марність подальшої боротьби остаточно заволоділа ним і він би, не вагаючись, підкорився їй. Точніше, не вистачало двох крапель. Перша крапля капнула в битві за міст через Сулу.
Півдня Остряниця утримував міст, аби не пустити поляків за Сулу. Ті шалено атакували, але поки що без успіху. За півдня битви земля біля мосту була переорана, перепалена й густо закипіла козацькою кров'ю. З обох боків лежало чимало вбитих. Але міст треба було будь-що втримати, і Остряниця тримав. Гуркіт не затихав увесь день. Потоцький не шкодував пороху, коронна артилерія рясно засипала повстанців ядрами.
В розпалі бою Остряницю хтось покликав:
— Яшо...
Вчувши своє ім'я (раніше по імені його ніхто не називав), гетьман рвучко обернувся. Орися!.. Провів рукою по лицю, витираючи сажу, кров, зітхнув:
— Ти?
Орися зістрибнула з коня й, ведучи його на поводу, підійшла до нього з німим благанням в засмучених, згорьованих очах.
— Яшо... Поки ще не пізно...
Гетьман дивився на неї здивовано. В колотнечі останніх днів, безкінечних боїв, гарматного гулу, крові і диму він зовсім було про неї забув. Та й не було коли думати і бачити Орисю: вдень і вночі він знаходився в ар'єргарді свого війська... Тепер, дивлячись на Орисю, на її схудле, посіріле лице, на сумні очі, повні пекучого болю, на мить згадав Голтву, хатину в тихому завулку, місяць, що заглядав у віконце, Миргород, вінчання... І розгубився... "Це ж я скалічив їй життя", — гірко подумав. Стояв перед нею, опустивши руки, й винувато кліпав очима.