— В цьому пеклі я й забув про тебе...
— Ти мене розлюбив? — білими губами запитала вона.
Остряниця не відповів, бо жовнірські хоругви знову піднялися.
— Ах, чорт!.. — бурмотів він, стежачи за боєм.
— Яшо!.. — у відчаї вигукнула Орися.
— Ти чого? — грубо запитав він і спохватився. — Пробач... Таке твориться, що і янгол не витримає. Ох, Орисю, не той час ми вибрали для щастя!
— Пане гетьмане! — примчав закривавлений сотник Щербина. — Биховець просить підмоги. У нього великі втрати!
— Джуро! — гукнув Остряниця. — Мчи до старшини Недригайла, хай переходить із своїми хлопцями до Биховця!
Сотник і джура помчали, гетьман знову спостерігав за боєм. Без угаву била коронна артилерія, і ядра густо рвалися на позиціях козаків... Передишки не було й на мить.
— Ах, чорт! — бурмотів він. — Якби у нас було хоч трохи гармат. Гинуть же люди!
— Яшо! — Орися зважилась і поклала йому руки на плечі. — Боже мій, на кого ти схожий!.. Один лише вогонь в очах. Отямся, Яшо. Батогом обуха не переб'єш. Цього разу не пощастило нам, вдруге пощастить. Відступися, коханий. Відмовся від гетьманства. Поїдемо хоч світ за очі... Хату збудуємо... Хоч курінь... І я кохатиму тебе... І сонце нам сяятиме...
Остряниця не витримав. Завжди врівноважений, зовні спокійний, він вибухнув не властивим йому гнівом:
— Чого ти нидієш?! Ти що — сліпа? Чи не бачиш, що твориться? Люди гинуть, справа наша гине, а тобі коханнячко?..
Викричав і пошкодував. Та вже було пізно. Орися потемніла й до крові прикусила губу.
— Зрозумій мене... — почав було він, та Орися скочила в сідло і з місця пустила коня вчвал... Проводжаючи її поглядом, Остряниця побачив, що вона круто повернула коня й помчала на ліве крило козацької оборони, де густіше всього падали ядра.
— Стій! — не тямлячи себе, крикнув Остряниця. — Ти збожеволіла?
Але голос його потонув у гуркоті бою.
— Коня!
Орися вже вихопилась на рівнину, польські гармаші, певно, примітили одинокого вершника, бо ліворуч і праворуч Орисі почала злітати вгору земля... Остряниця скочив у сідло і помчав навперейми... Хтось з козаків хотів було спинити його.
— Стій, стій, гетьмане!.. Її вже не врятуєш, а сам задурно головою накладеш...
Остряниця вилетів на рівнину, не помічаючи ядер.
— Орисю! Схаменися!.. На-аза-ад!
Зліва від Орисі виріс кущ землі. Наче в якомусь сні, побачив, як повільно — повільно піднімається її кінь угору і валиться на правий бік, а Орися летить йому через голову... Як він домчав до неї — не пригадує. Скочив з коня, впав біля неї на коліна й відсахнувся.
— Орисю!..
Вона лежала на спині, розкидавши руки. Лице біле — біле, кров відхлинула від нього. На грудях — кривава пляма...
— Орисю! — крикнув Остряниця у відчаї. — Кохана моя...
Тремтячими руками скинув з себе жупан, з тріском розірвав на собі сорочку... Там і тут побіля нього падали ядра, його обсипало землею, та він не бачив і не чув нічого. Перев'язав Орисю... Повіки її здригнулися, вона з трудом розплющила очі і винувато посміхнулась куточками губ.
— Ти... шукала смерті?
Вона ворухнула безкровними губами.
— Я знаю... що тобі заважаю... Ти правду казав, не той час для щастя... Я не хочу тобі заважати... Прощай...
— Мовчи, Орисю, жити треба. Жити! Всьому наперекір!
Він обережно підсунув під неї руки, звівся і, притискуючи Орисю до грудей, рушив полем... Кінь пішов за ним. Ядра падали там і тут, а він повільно йшов полем, обережно несучи її на руках.
— Ура-а-а! — донісся до нього крик, і він побачив, що по всій лінії оборони козаки йдуть в атаку.
— Не треба, — тихо прошепотів він, — не треба марних жертв... Перемога далеко від нас...
Зазнавши великих втрат, Остряниця, зрештою, відійшов з поріділим військом до Жовнина — свого останнього рубежу на вкраїнській землі. Потоцький, невідлучно йдучи слідом, наступав повстанцям на п'яти. Коронна артилерія по кілька разів на день обстрілювала козаків. Відірватися від переслідувачів Остряниця вже не міг: бракувало коней, з обозів лишилося кількадесят возів, на яких ледве розмістили поранених, залишки пороху та харчів. І так відходили увесь день під безперервним вогнем. Гетьмана неможливо було впізнати, до того лице його загострилося й почорніло. Сидів у сідлі набурмосившись, тільки жовна на щоках перекочувалися.
Під Жовнином (неподалік впадіння Сули в Дніпро) повстанці, аби уникнути повного оточення, змушені були зайняти невигідні позиції. Табір влаштували нашвидкуруч, ледве розставили вози, які ще вціліли, встигли місцями вирити неглибокі шанці та де-де насипати вал. Суцільної лінії оборони не було, особливо на лівому крилі. Поляки з ходу кинулися на приступ. Ліве крило козацького табору атакували гусарські хоругви, праве — панські та кварцяні, в центрі наступали драгуни.
Чорно було в полі від ворожого війська.
Остряниця носився конем вздовж оборони під кулями і ядрами (за останні дні він так звик до небезпеки, що просто не звертав більше на неї уваги), підбадьорював козаків, перевіряв, як установлені гармати й самопали, а сам думав: "Незалежно від того, відіб'ємо ми цей приступ чи ні, все одно ми програли..."
З криком і галасом неслися вороги на козацький табір.
— Здавайтеся! Здавайтеся, схизмати! — лунав у полі крик. — Не вийти вам звідси живими!
— Брешете, ляшки! — відповідали козаки. — Не на тих напали! Ми не за пухлу душу гинемо! З нашої пожежі розгориться колись вогонь!
Вдарили гармати, самопали, затріщали мушкети. Пороху були вже незначні запаси, виручала влучність. Стрільці багли не пустити жодної кулі в повітря просто так, кожна куля знаходила ціль. Та ось вдарила коронна артилерія, і дим заволік табір... Правий край оборони, де був Гуня, тримався добре, і Остряниця помчав на лівий. Там було зовсім кепсько. Гусари, незважаючи на гарматний вогонь, зуміли пробратися до самих возів… Козаки кинулися в рукопашну. Билися чим попало: шаблями, голоблями, дрюччям, залізяками, косами, вилами... Забачивши, де слабина, Потоцький спішно перекинув на ліве крило ще кілька кварцяних хоругов... Крок за кроком ліве крило оборони почало відходити. Кварцяні хоругви увірвалися уже в табір, палили вози, кололи поранених і, як потім виявилося, захопили вісім гармат... Мить була критична. І тоді Остряниця вилетів на середину табору з палаючими очима і, покриваючи гул бою, закричав що було сили: