— Радий?
— Аякже! Коли б міг, то десять разів би вас продав. Тому що ви не хочете коритися, визнавати нас панами.
— Таких блощиць ліпше давити! — почорнів Павлюк. — І як тільки земля вас носить?
— А де вона дінеться?
— Вже недовго їй лишилося терпіти! — пообіцяв Павлюк.
— Залякуєш?
— Ти й так боягуз!
— За своє життя боюся, бо хочу всмак пожити, — не таївся Караїмович. —Бо хочу бути паном.
— А сам у ляхів у ногах повзаєш?
— Вони сильніші, ніж я.
— Виходить, ти не пан, а раб! — І Павлюк пішов, але Караїмовича охопив ляк.
— Постривай, гетьмане! — вигукнув він. — Я все життя рвався до гетьманської булави, але доля передала її тобі. Для чого?
— Хочу здобути волю для свого народу.
— Для черні? — здивувався Караїмович. — А як же ви будете без панів жити? Невже всі будуть рівними?
— Усі!
— А працюватиме хто?
— Кожний на себе і всі на всіх, — відповів Павлюк. — Але тобі цього не зрозуміти, Караїмовичу. Незалежно від того, будеш ти жити чи ні, ти вже мертвяк. Ходячий мертвяк! Але дуже небезпечний, бо сієш заразу навколо себе.
Обернувся і пішов, широко та впевнено ступаючи.
Караїмович зрозумів: то кінець.
І тоді він захотів жити. Жити, аби мстити. Всім. Не Павлюку, а павлюкам. Щоб мстити Україні за те, що вона не хоче бути хлопкою, не визнає Караїмовича своїм паном. Жити, щоб перекреслити все те, чого прагне Павлюк, аби та чернь і думати більше не сміла про волю, щоб жила на колінах біля його ніг!..
На ніч їх розсадили по льохах. Всю ніч Караїмович чув, як біля льоху тупцяв вартівник, і всю ніч гарячкове думав, як вирватися на волю. Відчув силу й енергію, був упевнений, що врятується. Перед ранком у нього визрів простий план. Що було сили, затарабанив у ляду.
— Чого тобі? — глухо донісся до нього голос вартівника.
— Маю важливі вісті! — кричав Караїмович.
— Маєш, то й май! — мовив вартівник.
— Відкрий, я тобі щось скажу! — збиваючи щиколотки пальців, трахкав Караїмович у ляду. — Ей, послухай!
— Та якої ти трясці гупаєш серед ночі? — крикнув вартівник, присівши біля ляди. — Гупай не гупай, а вранці чкурнеш на той світ!
— Це я знаю! — крикнув Караїмович.
— Ну, а коли знаєш, то й сиди! І не грюкай більше. Було б так жити, щоб смерті не боятися.
— Смерті я не боюся, —відповів Караїмович. — Хочу тобі перед смертю дещо повідати. Мені все одно капець, а золото пропаде.
— Яке золото? — насторожено озвався вартівник. "Клюнуло", — полегшено подумав Караїмович і повеселів.
— Те, що я закопав, —нарочито тихіше сказав Караїмович.
— Де закопав? — доскіпувався вартівник. — Та не бубони, бо ні дідька не чути! Де ти його закопав?
— Буду кричати — хтось почує, — ледве стримуючи збудження, відповів Караїмович. — Мене скарають, і золото згине.
— Та ніяка трясця нас не вчує, — вартівник оглянувся. — Кажи, тут немає нікого. Глупа північ. Чи, може, ти брешеш?
— Перед смертю не брешуть.
— І то ніби правда, — сказав вартівник і заходився відмикати замок. Караїмович тихенько піднявся на драбину, притаївся під самою лядою. Руки з розчепіреними пальцями виставив поперед себе... Козак відклав замок, підняв важку ляду і, нахилившись, мовив: — Кажи хутчіше, де те золото... що ти зако...
Караїмович кинув руки вперед, вхопив вартівника за горло, рвонув до себе, і вони обоє полетіли в льох... Але шиї старшина так і не пустив, навалився на оглушеного, отетерілого козака, придавив йому коліном груди і душив його за шию, поки той і не затих...
Розвиднялося, коли Караїмович вискочив з льоху. Вже чулися голоси в місті, іржали коні. Старшина тінню майнув через городи на околицю і мало не налетів на козаків... Встиг непоміченим впасти в бур'ян (і тут пощастило!), перечасував, вткнувшись носом у землю. Але козаки не спішили йти з толоки. А вже дніло, в місті наростав лемент. Тоді Караїмович поповз до стіжка сіна, вирив у ньому нору, заліз і затулився сіном. Думка була така: коли спохватяться його шукати, то подумають, що за ніч він встиг далеко втекти. Нікому й на думку не спаде, що він днює в місті.
Коли зійшло сонце і він почув голоси, його пройняв тваринний жах. Невже йде по сліду погоня? Його лихоманило й тіпало, аж сіно шелестіло. У дірку в сіні він побачив, як на толоку привели Саву Кононовича із старшиною, і все зрозумів. Хтось, здається, Карпо Скидан, зачитав вирок:
— Іменем народу, іменем війська Запорозького, козацької Ради, іменем пана гетьмана, зрадники і душителі свого народу Сава Кононович із старшиною присуджуються...
Гримнули постріли...
— Зрадника Караїмовича буде покарано по його спійманню!
Караїмович вовком накидається на карту України. Ладен роздерти її на шматки... Потирає руки... О, він добре знає Україну, її дороги, села І міста! Поспішно відзначає на карті всі входи й виходи, фортеці й міста, де і скільки зосереджено павлюківців.
"Жити, щоб мстити! — шепоче він побілілими губами — Щоб мстити Україні, котра не визнає мене паном і прагне волі... Не бути Павлюкові гетьманом! Швидше Україна кропивою заросте, аніж павлюки здобудуть їй волю!"
Розділ десятий
Минуло, мабуть, з місяць, перш ніж, дивом відкараскавшись від смерті, Роман Матусевич зіп'явся на ноги. Обережно переставляючи кволі ще, наче ватяні ноги, Роман ішов повз спалені хати з почорнілими бовдурами, що сумно стирчали в небо, повз дворища, що заросли вже лободою, і від цього видовиська йому ще важче було йти. Спирався Олені на плече. У всьому тілі почував слабкість, глибока рана у грудях давалася ще взнаки. Олена привела його до чорного згарища і пошепки сказала:
— Там... була церква... Оте згарище — все, що від неї лишилося. А під головешками, в попелі, прах жінок і дітей. —Олена затулила лице руками. — Церква була суха і згоріла; як свічечка... Ніхто й вискочити не встиг. Та жовніри б і не випустили.
Роман хитнувся, важко сперся на Оленине плече, до болю його стис.
— Звірі!.. Хижі звірі, яких треба знищувати!..
— На вулиці я надибала зарубану жінку з немовлям, — пошепки розповідала Олена. — А панотець Никодим лежав неподалік церкви. Я поховала їх в одній ямі, другого дня, як жовніри покинули село. Мо’, й не зовсім зручно було ховати в одній ямі священика з жінкою, та хай Бог простить. У мене не було сил, аби ще одну яму копати. А ти в непам'яті горів і все кудись побивався...