— Р-рятуйте! — заволав раптом Кононович. — Гинемо!
— Туди тобі й дорога! — вигукували козаки. — На краще, ніж багно, ви й не заслужили.
Караїмович уже плавав у возі, ще мить — і трясовина їх поглине. І він закричав, не тямлячи себе від жаху, пройнятий смертельним переляком...
— Ану, хлопці, стягуйте ту погань з воза! — наказав Дмитро Гуня, і козаки не посміли його ослухатися. Лише хтось буркнув:
— Хай би топилися, менше б гидоти було на землі.
— Нам велено їх в Чигирин доставити — виконуйте! — сказав Гуня. — Це наказ самого гетьмана!
Ледве їх порятували, як болото чавкнуло й проковтнуло віз. Караїмович довго не міг прийти до тями, і всю дорогу йому ввижалося, що під ним чавкає й смердить багнюка... Коли в'їжджали у Чигирин, діти бігли за возом, шпурляли у них груддя й кричали:
— Запроданців везуть!..
Жінки, позираючи на воза, дивувалися:
— Ніби ж і на людей вони схожі...
— Схожі, та не люди.
— Авжеж... Де ж це бачено, щоби своїх ворогам продавати. Каїни!
— А мабуть же, в них і матері колись були.
— Що ви кажете, кумо! Схаменіться! Які матері, коли це упирі! Хрест святий кладу, що упирі. Відьма як ото з вовкулаком знюхається, то і вилупить упиря... А вони тоді кров із людей ссуть. Їх як осиковим кілком не приб'єш у могилі, то лиха накоять.
— Приб'ємо, не накоять!
— Упирі... Упирі... — забувшись, бурмоче Караїмович.
— Що ти белькочеш, Іляшку? — холодно питає гетьман. —Ти прийшов сюди спати? Розказуй, що далі!
Караїмович трусить головою, відганяючи від себе жахні спогади, і бачить коронного гетьмана, його зле, холодне лице, бляклі очі.
— Ваша милість! — спохвачується. — Як вірний слуга і підніжок Речі Посполитої...
— Це я вже чув! — сердито перебиває гетьман. — Що ті бунтарі вчинили з Кононовичем і старшиною?
— Постріляли, ваша милість. Вивели їх за місто й поклали одним залпом. Лише я один чудом урятувався.
— Чудом? — Гетьман чомусь підозріло дивиться на Караїмовича.
— Саме так, ваша милість, інших слів і підібрати не можу. Без чуда не вирвався б з їхніх рук.
Гетьман так само підозріло дивиться на Караїмовича, і борода його колихається, наче він сам із собою беззвучно розмовляє.
— А може, вони тебе просто... відпустили, га? Ось тільки неясно мені, за віщо вони тебе відпустили?
— Ваша милість, вони мене якщо й відпустять, то хіба що на той світ. Дозолив я їм, сала за шкуру багатьом позаливав.
— Гм..
— Істинно кажу, ваша милість. Схизмати тих, хто служить Короні, ніколи не милували.
— Це так.
— Бог мене порятував, фортуна повернулася до мене лицем — ось чому я живий і стою перед світлими очима вашої милості. І далі служитиму крулю й Короні так же ревно, як досі служив.
— Гм... Це добре. Ми тебе не забудемо. І твоєї вірності. Викладай, що знаєш про повстанців, — такі відомості мені дуже потрібні.
Гетьман важко встає і, притримуючи руками поли шуби, підходить до мармурового столика, на якому лежить карта України з позначенням всіх міст та сіл з маєтками.
— Іляшку! — каже гетьман, не повертаючи голови. — Познач на цій карті всі ті місця, де засіли повстанці. Запиши, скільки їх, яка в них артилерія, обози, запаси провіанту тощо. Відзнач також, де найкоротші і найзручніші дороги та переправи. Хрестики постав, де болота й трясовини, урвища й ліси. Адже ти знаєш Україну?
— Знаю, ваша милість. Все зазначу.
Того ж дня коронний гетьман Речі Посполитої спішно продиктував універсал до реєстрової старшини України:
"Станіслав на Конєцполі Конєцпольський, кастелян краківський, гетьман великий коронний, староста руський, барський, ковельський, переяславський і прочая...
— Усіх їх милостям п.п. старостам, державцям, підстаростам, намісникам і урядникам українним оголошуємо., Отримавши звістку, що, незважаючи на присягу, вірність і повинність свою по відношенню до маєстату його королівської милості, деякі бунтарі затіяли бунт у війську Й. К. М. Запорозькому і, стративши свою старшину, збирають до себе безліч свавільного люду. Щоб завадити їхньому успіхові, закликаю вас іменем його милості короля, аби ви тих, які приєдналися до збіговиська бунтарів, якщо вони протягом двох тижнів не покаються і не зложать свої повинні голови, більше козаками не вважали. І, лишивши їх усіх вольностей, які даровані козакам реєстровим, старалися арештувати і відсилати їх до мене. Якщо ваші милості не в змозі будуть їх затримати, то ви мусите поширювати кари на їхніх жінок, дітей, руйнувати їхні домівки, адже краще, щоб на тих місцях кропива росла, аніж множилися зрадники його королівської милості і Речі Посполитої! Дан в Барі 3 вересня 1637 року".
— Ну ось ми й зустрілися, Караїмовичу, — процідив крізь зуби Павлюк, коли віз із полоненою старшиною спинився в Чигирині па майдані. — Не чекав, пане зраднику?
— Ні, —зізнався Караїмович. —Я сподівався, що тебе стратили у Варшаві разом із Сулимою.
Павлюк пильно дивився йому в очі, і той, не витримавши його вогнистого погляду, поспішно відвернувся.
— Цього разу твоя взяла, гетьмане, — буркнув і вбрав голову в плечі. — Радій!
— Нема з чого! — відрізав Павлюк. — Від того, що роздавиш блощицю, радощів мало. Навпаки, бридко.
Павлюк хотів було йти, та Караїмович поспішно крикнув:
— Стривай, гетьмане!
— Чого тобі? — запитав Павлюк, зупинившись. — Останнє своє слово ти скажеш козацькій Раді на суді.
— Хіба не ти будеш зі мною розправлятися? — здивувався Караїмович. — Адже я тебе колись хитро заманив у пастку і в дерев'яній клітці привіз у Бар. На жаль, я не зміг насолодитися своєю перемогою, ти втік на моїх очах. Тепер ти мене захопив і скрутив. Мсти.
— Я особисто не хочу бруднити об тебе руки й тим паче мстити тобі, — відповів Павлюк. — Ти пішов не проти Павлюка. Ти пішов проти свого народу, проти своєї землі. Народ тебе і буде судити!
— Народ? Ха-ха! — зареготав Караїмович. — Була чернь і є! Було бидло і є, а народу немає! І не буде! А є гній, на якому ростемо ми, пани. Будуть одні лише пани. А ви — бидло! Це і є наша воля. Я боровся за таку волю і буду боротися. Але це воля не для черні, це воля для нас, панів. Ляхи мене паном зроблять, тому я за ляхами!
— І багато ти за Кодак одержав?
— Тисячу злотих і маєток.