— Джуро, оковитої!
Сидів посеред намету, по-турецькому підібравши ноги, жадібно жлуктив оковиту. Вузькі косі очі його були тверезі й злі. Думав про Джевагу. Чому той не подає знаку? Адже домовились: тільки реєстровці нападуть, Джевага винищує варту біля брами... Невже Джевагу викрили? Чи не мав досі слушної нагоди? Треба спробувати ще вночі, може, тоді Джевага впорається з брамниками. Іншим робом фортеці не візьмеш... Коли б реєстровці не охололи, не позадкували... Один уже не витримав. Гетьман його прикінчив. А що, коли всі носами закрутять? Тільки й надії на оковиту... Караїмович прислухався. З гетьманського намету чулося ойкання.
— Тьху! — спересердя сплюнув Караїмович. — Опудало горохове, а не гетьман! Постривай, телепню, візьмемо Кодак, не бачити тобі булави як своїх вух! Думаєш, я для тебе стараюся? Дзуськи!..
Вночі реєстровці поповзли до фортеці. Ніч видалась темною, зривався вітер і тоскно завивав. Караїмович пошепки підбадьорював ближніх... Десь у прибережному вербняку моторошно завивав сич.
— А щоб ти скис! — крізь зуби вилаявся старшина. — Не знайшов іншої ночі!
Повзав між рядами, підганяв реєстровців, підбадьорював:
— Діло сича кричати, діло лицарів гори вернути. Вперед, хлопці! Вранці будемо пити й гуляти у фортеці!
Реєстровці тягнуть за собою штурмові драбини та перекидні містки. На фортечних мурах тихо. Гуде вітер, та ніяк не вгамується клятий сич... Ось чути, як на Дніпрі сплеснула риба. Караїмович враз насторожився. Довго прислухався. Сом вдарив хвостом по воді, сам себе заспокоював.
— Швидше, хлопці, швидше!
Зненацька з фортечної стіни почулося глузливе й спокійне:
— Та хоч не дуже сопіть!
— Та шаровари побережіть, дірки на колінах попротираєте.
І тої ж миті фортечні стіни спалахнули вогнем... Вдарили гармати, луна сколошкала принишклу ніч. З переляку замовк сич. В очах Караїмовича довго пурхали жовті метелики. Схопився...
— Козаки — вперед! Ми біля мети!
— Ура-а-а!
Ще яскравіше спалахнули стіни вогнем. Задрижала земля... Хтось розпачливо закричав у пітьмі:
— Ки-ишки-и-и... вирва-а-ало-о!..
Щось впало біля Караїмовича, старшина ткнувся носом у землю, аж шкіру на лиці обдер... Звівся навкарачки. Спалахнули стіни, зробилося видно. Побачив біля себе голову... Її він і сприйняв було за ядро. Похолов... Вже й голови, як груші, летять... А-а, біс з ними! Де той Джевага? Треба вперед... Ще трохи зусилля...
Перші загони реєстровців вже встигли добігти до рову, перекинули містки.
— Драбини!.. Драбини хутчіше!..
Убравши голову в плечі, Караїмович здолав місток через рів і вихопився на вал. Чи багато за ним перебігло реєстровців, не знав. Козаки безпорадно товпились на валах, хтось оступився, полетів у рів... Ось уже й драбини з'явились на валах, але не так легко було їх розвернути. Кілька драбин, збиваючи козаків, полетіли вниз... Притулившись спиною до фортечної стіни, Караїмович безтямно слухав, як з криками й прокльонами падали в рів його козаки. Треба було діяти, а він чи не вперше в своєму житті розгубився. Скреготів зубами від безсилля... Зненацька на стінах спалахнули смолоскипи й полетіли вниз... Вони летіли повільно, аж надто повільно, й освітлювали вал, переляканих реєстровців...
— Ага, о-он де вони! — пролунала вгорі. — Ач, як мокрі миші, трусяться на валу... Грицьку, ану давай сюди каміння.
І тої ж миті на голови реєстровців сипонула кам'яна злива. Збиваючи один одного з ніг, вцілілі реєстровці сипонули на містки. А трикляті смолоскипи повисли між небом і землею та заливали все навколо яскравим світлом... Гуло каміння... Розпачливо кричали козаки... Караїмович і собі ринувся на місток, збив когось з ніг, перестрибнув через клубок сплетених тіл. Хтось схопив його за ногу... Він падав у рів, ревів, як бугай, і тягнув у провалля Караїмовича... Караїмович в сум'ятті ніяк не міг віднайти в себе за поясом пістоля, а той невидимий волав і тягнув його вниз... Караїмович відчував уже під ногами порожнечу... Хтось гойдався над, ровом, цупко тримаючись за його ноги, й кричав... Караїмович сунувся в рів... Врешті йому пощастило віднайти пістоль. Сів, гальмуючи однією рукою сповзання в рів, другою вистрілив. І відразу ж відчув, що ногам стало легше... Вирачкував на місток, через нього перестрибували, падали... Тріщав місток від зливи каміння... Караїмович схопився й, затуляючи голову руками, побіг.
— Рятуйте-е-е! — кричали з рову ще живі. Караїмович біг, заткнувши пальцями вуха...
До ранку все затихло. Караїмович лежав у наметі, обхопивши голову руками. Перед ним пливла жахна картина, як реєстровці падають у рів... Скреготів зубами... Чому Джевага не діє? Так, чого доброго, з п'яти тисяч реєстровців нічого не зостанеться... А, дідько з ними, аби лишень, фортецю взяти... Схопив штоф оковитої, довго нахильці пив, булькав, розливав горілку... Запекло в горлі, трохи ніби полегшало. В намет заглянув джура.
— Пане старшина, вас пан гетьман кличуть.
Встав, похитуючись, гуло в голові джмелине гніздо. Стукнув кулаком по голові, трохи ніби полегшало. Гетьман лежав у своєму наметі долілиць і стогнав.
— Мабуть І досі шипа не витягли?
— Витягли триклятого, витягли, — жалібним голосом озвався гетьман. — Але те місце опухло... Ох-ох... Повернутися ніяк .. Бісова залізяка... Які там наші втрати?
— Дріб'язок... Думаю, що вже сот три-чотири набереться.
— Ох-ох, — застогнав гетьман, мацаючи сідницю, і незрозуміло було, чого він стогне. Чи тому, що втрати великі, чи тому, що сісти не міг. — Коли б реєстровці духом не впали... Ох-ох... Навіть на кульбаку не сяду. Прямо лихо... Як же я буду на білому коні у фортецю в'їжджати? О-о-о...
— Аби взяти, а в'їхати на білому коні знайдеться кому! — сердито відрубав Караїмович, бо гетьман йому вже добряче набрид. — Людям голови відриває, а ви, пане гетьмане, із своєю сідницею.
— О-о-о! Мені моя сідниця дорожча, ніж комусь голова, —застогнав Кононович і злякано глянув на старшину. — А що, коли того... нам доведеться втікати? Як же я на коня видряпаюсь, га?
— Тоді, пане гетьмане, будете з Сулимою домовлятися, як вам краще з пораненим гузном на палю сідати! — зловтішно сказав Караїмович. — І взагалі, не скигліть, гетьмане. Без мене вам не вибратися звідси.