— Знала, куди падати, твоя каменюка, — ошкірився той. — Прямцем отаманові на голову. — І, схопивши Кирпу за барки, притягнув до себе, дихнув в перелякане лице важким духом. — Не верти хвостом, тхоряко! Кинув, та духу не вистачило. Чого баньками кліпаєш? Гляди, скажу отаманові, в один мент на палі опинишся!
І, відпустивши Кирпу, здоровань пішов собі перевальцем.
"Хто він такий?" — боязко подумав Кирпа й зіщулився, дивлячись на його широку дебелу спину...
Розділ дванадцятий
Сава Кононович, зупинивши коня, приклав долоню дашком до очей, розглядав фортецю. На мурах — всіма барвами майорять козацькі жупани, одноокі гарматні жерла пильно дивляться на реєстрового гетьмана. Кононович неспокійно засовався в сідлі, на душі зробилося кисло. На всяк випадок поспішно від'їхав подалі. Примчав Караїмович, ще здалеку закричав:
— Пане гетьмане, чому зупинилися?!. З ходу треба нападати! Нас п'ять тисяч, а їх кілька сот. На цугундер їх брати, ляк на них навіяти, щоб віру втратили. А тим часом Джевага почне діяти у фортеці.
— Починай! — наказав гетьман. — Мені щось нездоровиться.
— Гей, сурмачі! — вигукнув Караїмович. – Сурміть напад! Блиснули на сонці мідні труби... Караїмович шаблею замахав.
— Гей, козаки! Вперед з Богом! Нас більше! Ура-а-а!
— Ура-а-аІ. — не зовсім дружно та гучно підхопили козаки, кидаючись на приступ. Зліва, від Дніпра, нападали загони старшини Бражника, зі степу рухався Басараб з двома тисячами. Караїмович вів середину. Загони Бражника першими неслися на фортецю. Брама була зачинена. Проте Караїмович квапив Бражника. У фортеці під виглядом дядьків-утікачів було п'ятдесят надійних козаків. Як тільки реєстровці оточать фортецю й кинуться на приступ, Джевага мусив напасти на варту біля брами, знищити її й відчинити браму... Тому Караїмович не рахувався із втратами.
— Вперед! Вперед!.. Ура-а-а-а!
На бастіонах блиснули вогні, й небавом у небі розквітли білі дими. Ядра, прохурчавши над головами, впали на загони Бражника... Заіржали коні без вершників... Знову спалахнули вогні. Шугнули до неба кущі чорної землі, й вище них злітали вершники. Караїмович, нехтуючи безпекою, подався в передні ряди.
— До брами!.. Мчіть до брами — кричав він, махаючи шаблею.
Бах! Бах!.. Гармати забухкали, мов горохом сипали у невидиму стіну. Затріщали самопали на мурах, озвалися мушкети. Загони Бражника спинилися, безладно закрутилися в пороховому диму... Зрештою юрмиськом сипонули подалі від фортеці.
— Стійте-е-е! — вереснув Караїмович. — Назад! Завиваючи, просвистіло ядро, Караїмовича вирвало з сідла й пошпурило на землю. Але він миттю ж схопився, спіймав чужого коня без вершника, вихопився в сідло.
— Назад! — загаласував він, намагаючись стримати реєстровців, але його вже ніхто не слухав. Загони Бражника безладно відкочувалися в степ... Загонам Басараба також не щастило. Коні невідь-чому почали спотикатися, падати, хоч по них ніхто не стріляв.
— А-я-а-а! –закричали з переляку реєстровці й, охоплені панікою, ошаліло закрутилися на місці... Примчав Караїмович, скочив з коня, побіг, придивляючись до землі. Нахилившись, щось збирав... Зрештою вихопився в сідло.
— Дурні! Боягузи! Чого завили? У траві розкидано металеві шипи, от коні й напорюються на них. Будемо обминати.
— Чого стали? — примчав до них гетьман (ядра сюди не долітали). — Чого тупцяєте на місці, як отара овець?
— Шипи, пане гетьмане! — крикнув Басараб. — Ми погубимо коней.
— Шипів злякалися? — заверещав гетьман. — А по сто злотих за що вам будуть платити? За прогуляночку?
— Щоб ви подавилися тими злотими! — закричав худий реєстровець. — Забирайте їх собі, наживайтеся на нашій крові!
— Зрадник! — гетьман вистрілив з пістоля, і реєстровець, хлипнувши, лантухом зсунувся з сідла. —Так буде з кожним боягузом і зрадником! — галасував гетьман, розмахуючи пістолем. — Вперед!
— Але треба зібрати шипи, — зауважив Басараб. — Ми погубимо коней.
— Що-о? — визвірився гетьман. — Може, скажеш, що я тобі визбируватиму залізяччя? — І повернувся до реєстровців: — Козаки! Орли! За мною, лицарі!
І перший кинувся вперед, але кінь його спіткнувся, впав на передні ноги, і гетьман, не втримавшись, перелетів через голову коня й гуркнувся в траву, аж загуло...
— Ой-ой-о-ой! — закричав гетьман, соваючись у траві. Схопився, знову впав, поповз рачки, ойойкав на увесь степ. — Поможіть, бісові душі!.. Помира-аю!..
— Чого зуби скалите? — накинувся Караїмович на козаків. — Поможіть панові гетьману, бо він своїм вереском ще коней наполохає.
До гетьмана кинулись козаки, підхопили й, крекчучи, понесли його у вибалок, де стояв намет. Гетьман стогнав. Примчав Караїмович. Гетьман лежав біля намету ниць і намагався рукою дістатися сідниці.
— Еге, пане гетьмане, у вашій сідниці стирчить шип, — стримуючи сміх, мовив Караїмович.
— Ой-ой! — стогнав гетьман. — Ні сісти, ні встати. Ой!.. Та тягніть його скоріше! Ой-ой!..
— Але я не мастак по витягуванню шипів з гетьманських сідниць! — буркнув Караїмович і відвернувся.
— Отак? — закричав гетьман. — Ой-ой!.. Коли вашого гетьмана поранило на полі бою... ой-ой... то й помочі не діждешся? Ой-ой... Помираю.
— Гей, джуро! — крикнув Караїмович. — Витягни з гетьмана шип! — І повернувся до старшин, глузливо сказав: — Нас спіткало нещастя. Гетьман тяжко поранений, тому приступ відкладається. Козаки хай відведуть коней у балку. Видайте кожному реєстровцю по шкалику оковитої. Для підняття духу й бадьорості. Вночі продовжимо приступ!
Караїмович скочив на коня й, прихопивши з собою десяток вершників, помчав до фортеці. Ще здалеку махав руками, щоб не стріляли.
— Еге-ге-ей, Сулимо-о-о!.. — на все могутнє горло закричав Караїмович. —Ти чуєш мене, Сулимо? Це я, Караїмович! Я захопив Павлюка. Сидить у клітці. І ти будеш сидіти в клітці, Сулимо-о! Я повезу вас до Варшави, а твоїх козаків посаджу на палі-і-і!
Вдарили у відповідь гармати, Караїмович, пригнувшись до гриви, помчав назад... Двоє реєстровців вилетіла з сідел... Та Караїмович на те не звернув уваги. Скочив з коня біля гетьманського намету, хотів було зайти, але, почувши, як гетьман ойкає, сплюнув і повернув до свого намету.