— Почекайте, панове, я зараз... зараз, — бурмотів Хваленко, смикаючи осоружну шаблю. — Я ж йому...
— Пане воєводо, — зробив крок вперед Караїмович, — дозвольте...
— Спокійно, панове, — підняв обидві руки воєвода. — Я поділяю ваш справедливий гнів і обурення...
Того ж дня старшину Семена Лелеку знайшли мертвим з ножем у спині... Того ж таки дня Караїмович та Кононович виїхали з Бара в Черкаси — готувати реєстровців для нападу на Кодак.
Розділ восьмий
Минув місяць звідтоді, як сулимівцІ захопили Кодак, а з Варшави, взагалі швидкої на розправу, — ні слуху ні духу. Вже й вересень збіг, в степах і на ріках галасливе птаство збиралося у зграї — пора лаштуватися у вирій, а в Придніпров'ї все ще було тихо. Річ Посполита наче й забула про втрачену фортецю на Дніпрі. Щоправда, доходили чутки, що польське військо на чолі з коронним гетьманом все ще перебуває у Прибалтиці, а шляхта хоч і біснується при згадці про запорожців, котрі відбили у неї Кодак, але вирушити в похід до порогів лише з своїми силами не зважується. Певно, чекає панство коронного війська.
Майже щодень з'являлися гурти втікачів із Східної України, одні зупинялися у фортеці на день-два, розказували, що діється в селах, інші далі простували — шлях на Січ тепер був вільним. Про курінного отамана Івана Сулиму й про те, як він з козаками викурив ляхів з-за порогів, вже співали пісень, але сам отаман був невдоволений, а тому й заклопотаний і похмурий. Запаси пороху танули, з харчами теж негусто, а з Січі, хоч і посилав туди гінців, ніяких вістей. Тим часом Павлюк поривався на Україну — полум'я роздмухувати, але Сулима його стримував:
— Як із Січі прийде підмога, так і відпущу тебе. Мо’ й сам з тобою гайну — люд на боротьбу піднімати та ляхам сала за шкуру заливати, а поки що ти і твої хлопці-молодці у фортеці потрібні.
Одного ранку — це вже було на початку жовтня — до фортеці прибилися три вершники, на вигляд — реєстровці, і попрохали, щоб відчинили браму. Савран їм відмовив.
— Не бійтеся, січовики, ми втрьох не захопимо вашої фортеці, — гукнув передній вершник, у якого було перевязане плече.
— Впусти, — велів отаман Саврану. — Надто вони язикаті, подивимося зблизька, що за їдні.
Отаман вийшов на замковий двір і рушив до брами, попихкуючи люлькою. Савран вже впустив ранніх гостей І тепер недовірливо оглядав їх з ніг до голови.
— Звідкіля, козаки? — поспитав Сулима. — В гості до нас чи назовсім? Чи далі куди прямуєте?
Старший у них той, що з перев'язаним плечем. Чолов'яга високий, худий, не старий і не молодий, а так літ під сорок. Лице мав довгасте, очі трохи вузькуваті й ніби косі. Тримався він просто й невимушене, навіть дещо поважно, як людина, котра знає собі ціну.
— Старшина реєстрового козацтва Іляш Караїмович!
— Я так і знав, що ви зрадники! — сердито вигукнув Савран, підступаючи до Караїмовича. — Паноті служите? Віддай зброю, негіднику!
— Облиш! — спинив його Сулима. — Не всі реєстровці падлюки. Павлюк теж з реєстру. — І повернувся до Караімовича: — Важна птаха до нас залетіла, не відаю, чим і завдячні такому щастю.
Караїмович не встиг відповісти, як почувся дужий голос Павлюка:
— О, реєстровським духом запахло!.. Звідкіля взялися, козаки?
З цими словами, чухаючи розхристані груди, в білій сорочці до них підійшов Павлюк. Завбачивши прибулого, він пильно глянув на нього, і брови його здивовано злетіли вгору.
— Іляшко Караїмович? — швидко запитав Павлюк. — Зроду б не подумав, що здибаю колись серед запорожців старшину Караїмовича.
— А я мчав до тебе, пане сотнику,— спокійно мовив Караїмович.
— Звідколи ти засумував без мене? — гмикнув Павлюк.
— Бо на тебе остання надія, брате.
— Чи ти ба!..—знизав плечима Павлюк.—Уже й братом мене величає. Той це Караїмович чи не той? Той, котрого я раніше знав, був гордим і дивився на сотника Павлюка звисока, як князь на челядина. Хоча люди іноді міняються...—До Сулими:—Це справді старшина реєстровців Іляшко Караїмович. Права рука реєстрового гетьмана Сави Кононовича. То телепень великий і падлюка ще більша, а цей ніби поряднішим був. Хоч і гординя.—Повернувся до Караїмовича:—Як там поживає пан Кононович?
— Панський прихвостень, наволоч і падлюка! — Караїмович крізь зуби вилаявся.—Чи ви хоч знаєте, що затіває проти вас Кононович?
— Зайдемо в комендантську, добродії,—втрутився Судима і велів Саврану: — Охріме, відведи двох реестровців до павлюківців, їх там нагодують, а пан Караїмович ч лишиться з нами.
Судима, Павлюк і Караїмович зайшли до комендантської, де Ярема вже й сніданок зготував: тетері наклав у дерев'яні коритця та в'яленої риби. Не чекаючи запрошення, Караїмович з жадібністю накинувся на тетерю. З набитим ротом пояснив:
— Голодний як вовк. Всю ніч з коня не злазив, день мчав і знову ніч... Ріски в роті не мав...
Сяк-так вгамувавши голод, Караїмович відсунув дерев'яне барильце і почав свою розповідь:
— А тепер, панове, слухайте мене уважно. Вельми. кепські вісті я привіз до вас. Почну здалеку. Як тільки сеймовому комісарові реєстру Адамові Кисілю, котрий заступає нині коронного гетьмана, стало відомо, що запорожці захопили Кодак, він негайно викликав до себе в Бар реєстрову старшину. Адам Кисіль — це стара і хитра лисиця, швидше павук, що вміє добре плести сіть на людські душі. Він не гримав на нас, не погрожував, а зустрів ласкаво й вином пригощав...
— До діла ближче, Караїмовичу! — нетерпляче вигукнув Павлюк. Судима посміхнувся й поклав руку на плече Павлюкові.
— Воєвода сказав: відбити у запорожців Кодак — справа честі реєстрового козацтва, — почав було Караїмович, та Павлюк знову його перебив:
— От зануда!.. Він ще сміє своїм поганим ротом про честь пащекувати? Ну, а ви що? Плюнули йому в пику?
— Слухаємо та на вус мотаємо, — розказує Караїмович. — Адам Кисіль і каже: "Негайно збирайте реєстровців. Кожному буде виплачено високу винагороду: по сто злотих".
— Старшину спокушено кількома капшуками?
— Так, — хитнув головою Караїмович. — Старшині обіцяно по тисячі злотих і по маєтку. Кононович як почув про це, то аж затрусився. Я для виду мусив погодиться. На. чиєму возі їдеш, того й пісню співай. Хоча не всі погодилися. Старшина Лелека відрізав, що це братовбивча війна... Того ж дня його знайшли з ножем у спині.