Сава Кононович мимовільно зробив рух, наче хотів обтрусити свій жупан. Джевага переступив з ноги на ногу, похмуро пробасив:
— Вважайте Павлюка смертником!
Сидір Лелека промовчав.
— Хоч його мосць ясновельможний круль і розгнівався на вас, пане гетьмане… — звернувся Кисіль до Кононовича, і той, гикнувши, встав і почав біліти. — Сидіть, сидіть, пане гетьмане, — м'яко сказав йому господар, і гетьман сів, наче кілок проковтнувши. — Так ось, — продовжував воєвода, — хоч його мосць ясновельможний пан круль і розгнівався на вас... Та сядьте, гетьмане! — вже сердито крикнув Кисіль, побачивши, що гетьман знову зводиться і гикає. — Але я трохи пригасив гнів його мосці, запевнивши, що Павлюк — то є виняток, то є ложка дьогтю в солодкій бочці реєстрового меду.
— Істинно так! — квапно вигукнув Кононович. — Ми вірні слуги його мосці ясновельможного пана круля!
— І будемо такими до сирої могили! — похмуро пробасив Джевага.
— А ви що скажете, пане? — звернувся Кисіль до Лелеки.
— Я перебуваю на службі в короля! — невиразно відповів той.
— Гм... — недобре подивився на нього воєвода. —Безперечно, ми всі...
— Вірні пси його мосці ясновельможного пана круля! —вигукнув Сидір Хваленко.
— Собаці завжди й шана собача! — презирливо сказав Лелека.
Хваленко осікся з розкритим ротом, не знаючи, як реагувати на це, але на всяк випадок запобігливо глянув на воєводу.
— Але дехто намагається шкодити Короні, — вдаючи, що нічого не сталося, вів далі воєвода. – Звичайно, в сім'ї, як-то кажуть, не без виродка. На жаль, цих виродків стає все більше і більше. От і нещодавно я отримав неприємну вість: запорозькі лотри під орудою Сулими захопили Кодацьку фортецю і перебили нашу найману залогу. Це велика шкода нашій дорогій ойчизні. Звісно, надійде час, і Корона вчинить із запорожцями так, як того вони заслужили. І тоді мир на Україні буде вічний... Ви чому посміхаєтесь, пане Лелеко?
— Я завжди посміхаюсь, пане воєводо, коли чую веселі речі, — відказав Лелека, гасячи єхидну посмішку.
— Довгий язичок часом вкорочує шию, — недвозначно натякнув Караїмович, а Кононович непомітно стусонув Лелеку під бік.
— Будемо сміятися, панове добродії, трохи пізніше! — з притиском мовив Кисіль. — А зараз мова йде про інше. Кодацька фортеця мусить бути відбита у запорожців і повернена Короні. І ви, вірні лицарі Корони, мусите це зробити.
— Бачите... е-е... найясніший воєводо... е-е… — обережно почав було реєстровий гетьман і від тої обережності гикнув. — Вибити запорожців з Кодака — то справа марудна й копітка. Кодак — фортеця преміцна, а запорожці хоч і лотри, а вояки відчайдушні.
— Та й чи згодяться реєстровці, — ввернув Караїмович. — Серед них є чимало таких, що ладні нам кулю в спину послати.
— Панове добродії, — приязно посміхнувся Адам Кисіль, — є й інші шляхи, як здобути фортецю. В лоб її, звісно, не легко взяти. Але...
— Але ті лотри, проше пана, скуштують наших шабель! — не втримавшись, Хваленко перебив воєводу і схопився за руків'я своєї шаблі. — Ми всі як один ринемося в бій!
— Не перцюй! — спокійно осадив його Караїмович. — Тут треба добряче помізкувати, що це нам буде коштувати.
— Гм... — Воєвода уважно поглянув на Караїмовича. — Коштувать це буде дорого.
— За злото і рідного батька можна того... — прогудів Джевага. — Але який зиск з цього будемо мати?
— Зиск виправдовує ризик, — мовив воєвода. — Корона щедро винагородить своїх лицарів! Для вас виділено велику винагороду. Я маю на оці тих, хто штурмуватиме Кодак. Старшинам його мосць пан круль дарує по маєтку і по тисячі злотих. Маєток вкупі з селом, черню, грунтами й угіддями дарується у вічне й спадкове володіння.
Кононович з Караїмовичем швидко перезирнулися й посміхнулися один одному... Решта стояла оглушена щойно почутим. Лише Джевага з подиву свиснув.
— Підходяще діло, — сказав він, засукуючи рукава, ніби зразу збирався штурмувати Кодак.
— Кожному реєстровому козаку, котрий піде штурмувати Кодак, буде виплачено по сто злотих, — додав воєвода.
— Також жирненько, як для козацької черні! — вигукнув Джевага.
— Ціна підходяща! — коротко підсумував Кононович.
— Коли так, то й торгуватися не будемо! — Адам Кисіль рвучко звівся, й старшина враз виструнчилася. — Збирайте реєстровців — і з Богом у путь! Від мого імені оголосіть реєстровцям про винагороду. А фортецю спробуйте взяти хитрістю. Переодягніть десятків з п'ять надійних реєстровців у селянське вбрання, і хай вони попросяться у фортецю, буцімто хлопи-втікачі...
— Як це просто й хитро! — вигукнув Кононович. — Пан воєвода має неабиякий хист полководця!
— Пан воєвода не з лопуцька зроблений і голову має не з лопуха! — патетично вигукнув Хваленко й осікся, бо Кононович люто йому зашипів:
— С-сам ти лопуцьок лопуховий!
— Я Кодак штурмувати не буду! — не дивлячись на воєводу, повільно мовив Лелека. — Там українці, і я не піду проти них. Це братовбивча різанина. Я козак, а не різник!
Запанувала напружена й недобра мовчанка. Старшини зосереджено сопіли. Мовчання затягувалося.
— О Господи... — спохватившись, Кисіль сплеснув білими руками. — Та хіба ж то українці? То лотри, проше папа, справжнісінькі лотри з великої дороги. А вірні українці ось... — воєвода показав на старшин, котрі гордо випнули груди. — Ось де справжні українці, пане Лелеко!
— Я бачу тут, пане воєводо, самих гендлярів, котрі за злото ладні рідному батькові розпороти живіт! — обурено вигукнув Лелека. — Я бруднити свої руки не буду. Хай Річ Посполита сама й відбиває Кодак. І заощадить на цьому злоті. Я проти запорожців не піду. Реєстрове військо набиралося для боротьби з татарами, а не для братовбивчої різанини! Я можу бути вільним, пане воєводо?
— Прошу пана, — рівним голосом мовив воєвода. — Ви вільні, пане Лелеко! Жаль мені вас!
— Жалю не потребую! — відрубав Лелека і вийшов.
— Та це ж... Та це ж бунтівник! — аж зблід від обурення Кононович. — На палю лотра!
— Смерть зраднику! — захрипів Джевага і почав засукувати рукава свого кунтуша, оголюючи волохаті руки. — Та ми його в один мент...
Хваленко поривався вихопити з піхов шаблю, та шабля застряла в піхвах, і він, сопучи, марно намагався її виволодати.