Несподівано південним вітром донесло гіркуватий дим. Ми тривожно перезирнулися — десь горіло.
Павло вибіг на Солодкий горб. За мить я почула його тривожний голос:
— Ліс горить!..
В мене аж серце обірвалося. Метнулася до Павла. Звідси було добре видно, що діялося в нашому лісі. Десь там, недалеко від шосе, загорівся сосняк. Росте він щільно — ледве козуля продирається. Немає кращої поживи для вогню, ніж молоді сосонки. У вітряну погоду ніякою силою ту пожежу не спинити.
Від нашого хутора до шосе три кілометри, і всі оті пагорби густо вкриті молодими посадками. Лише тут, де ми з Павлом стояли, починався старий ліс. Корабельні сосни значно менше вогню бояться. Принаймні тут якось можна з ним боротися — відстань між деревами чимала, гілля високо, до нього вогонь доповзе не відразу. А там...
Вітер гнав полум'я на наш хутір. Воно бігло так швидко, мовби сотні полум'яних вершників нас оточували. Дим відставав від полум'я, його було небагато — соснова глиця згоряє майже бездимно. Подекуди серед соснової молоді височіли дуби та берізки. Зелені, напоєні вологою, вони не встигали загорітися — вогонь їх обминав і котився далі.
Мабуть, пожежа почалась недавно. Але при такому вітрі вона одразу ж охопила десятки гектарів. Ревло, гоготіло вогняне море. Повз нас промчалась перелякана козуля. Щось ніби пригадавши, зупинилася притьма й повернула назад — туди, де тріскотіло гілля й полум'яними гривами вимахував над землею розжарений вітер. За мить вона з'явилася з двома дітьми. Мабуть, спершу вибігала, щоб роздивитись, куди їх виводити. Тепер повела впевнено: далі починався листяний ліс, пожежа туди не дійде.
Поміж молодими сосонками котиться голуба "Волга" — поспішає до шосе. Та їй навперейми перебігають вогняні змії — за якусь мить машина опиниться в полум'ї, її зупиняє солдат, показує рукою в наш бік. Машина розвертається і зникає на лісовій дорозі. Іще одна "Волга", потім "Москвич". Пожежа застала автомобілістів тоді, коли вони безтурботно розважалися на зелених галявинах. Важко відразу визначити, куди слід їхати. Вони комусь відчайдушно сигналили — невідомо, кому. Та їх чули: військові машини мчали до них через вогонь і спритно виводили на безпечні дороги.
У небі висів вертоліт. Інколи він опускався майже до самої землі. Тут і там ворушилися постаті солдатів. Пожежні машини викидали зі своїх металевих нутрощів велетенські водограї, що падали у вогонь, не завдаючи йому жодної шкоди.
А вогняне пекло все ближче, ближче підступало до нашого хуторця.
Павло мовчав. Щось треба робити. Може, бігти до отих солдатів?..
Я також не могла віднайти свого місця в цій страшній боротьбі. Бачила: водою тут нічого не вдіяти. Та й де ж та вода? Пожежні машини виливали її за кілька хвилин, поверталися до озер, щоб знов набрати, але все те ніскільки не допомагало. На великій площі горіла трава та сухі бур'яни у старих траншеях. Хіба всю цю землю можна залити водою? Вогонь легко переступав вузеньку оранку між лісовими квадратами — перекидався по гілках, знову спускався до землі, біг по травах, щоб вихопитися в гущавині молодих сосняків і там загоготіти шалено, пожираючи все на своєму шляху.
Ось уже й вікові сосни займаються. Вони загоряються від кореня, язички полум'я повзуть по бурштиновій корі до зелених гілок. Якщо спалахне хоч одна гілка, полум'я побіжить по соснових вершинах і тоді вже нічим його не спинити. Згорить і наш хутір — не залишиться жодної хати.
Раптом чую за своєю спиною голос Макарихи:
— А ви чого стоїте? Роботи вам немає? Он ди-віть-ся... Мерщій, мерщій!.. Дивіться, що люди роблять.
Макариха стоїть на крилі пожежної машини, котрою правує Грицько, — наш хуторянин, який у лісництві шофером працює. Волосся в неї розпатлане, картата хустка за спиною тріпоче. Обличчя в сажі та в опіках. Воно зараз не люте, а якесь навіть натхненне. Голос її звучить владно, мов у старовинної жриці — в часи родового матріархату:
— Мерщій! Гілками гасіть, гілками. Вільху ламайте. Береза не годить
ся. Вільшаних сюди тягніть.
Тепер я бачу сусідів — усі вони вибігли назустріч пожежі. Діти й підлітки, навіть старі бабусі. В руках зелені гілки, відчахнуті від листяних дерев. Б'ють ними по траві, щоб не підпустити язички полум'я до старого лісу. Тим часом Грицькова машина короткими водяними ударами збиває вогонь із соснової кори.
— Траву гасіть! — кричить Макариха. — У праліс не пускайте.
Макариха на червоній машині мчить далі — туди, де воюють з пожежею беззбройні солдати. Яка ж у них зброя проти вогню? Не краща, ніж у хуторян. Лопати, звичайно, були в кожного, але піском такого полум'я не засипати. Вже й звідти долинає її владний голос:
— Гілками гасіть, гілками! Вільху ламайте.
Сотні гілок замахали в солдатських руках. А Макариха, стоячи на крилі, командує лейтенантами та майорами:
— Траву, траву! Дерева без вас погасять.
Павло, відчахнувши велику гілку, орудує нею серед моїх сусідів. Сховавши окуляри, я також берусь за роботу. І ось диво: хвилин через десять пожежа зупинилася! Вона пожерла молодий сосняк, — там її ніщо не могло вгамувати.
Але біля старого лісу Макариха виставила десятки махальщиків, котрі топталися по траві та сухій глиці, збиваючи гілками метушливе полум'я. Тим часом пожежники зі своїх машин загасили старі сосни. На це їх цілком вистачило.
Найбільше опіків дістали лісники — вони кидалися в самісіньке пекло, їх обливали водою з пожежних машин — і вони знов та знов рушали в полум'я.
Всі ми були в сажі, Павло розпанахав піджак. У декого обпечені руки. І хоч перемога була сумна — гектарів шістдесят молодняку вигоріло! — але ж до пралісу вогонь не підпустили. І головне: хутір наш не постраждав. За хутором починалися сухі торф'яники. Якби вони загорілися, вогонь неминуче перекинувся б на урочище, де стояли тисячолітні дуби. Ніхто б їх більше не побачив.
На випаленій площі подекуди вихоплювалося полум'я — догоряли купи хмизу, що лишався після розчистки. Тліли головешки, під ногами час від часу спалахував кущик трави. Люди не розходилися до заходу сонця: небезпека ще не минула, слід бути напоготові.
Грицько загальмував машину, з неї вийшла Макариха. На зеленому всюдиході її наздогнав полковник.