— Смійтесь, смійтесь. Якщо хочете знати, я за радянську владу брата
рідного не пожалію — не те, що вас... Добре знаю, чим ви тут займаєтесь, і не тільки я знаю... Ану лишень подумайте, ким був Кулик учора? Еге, волам хвости крутив би... Змалечку й до смерті... А тепер я хто? Самі знаєте, хто Куликові руку подає. Не вам рівня. А тепер геть з дороги! Ти... Ти... — захлинаючись люттю, зашипів він в обличчя Серґієві. — Знай, вбивця: повернешся туди, звідки тебе випустили. Це не хтось — це тобі Кулик обіцяє. А він, знайте, слів на вітер не кидає.
Петро Іванович окинув нас презирливим поглядом і набундючено вийшов з хати. Ми його не затримували — стояли мовчазні, скам'янілі. Реальність дихнула нам в обличчя зблизька — з її пащі тхнуло гидко, погрозливо. У мене затремтіли руки, по спині поповз холодний вужак.
— Він їх покличе, — чомусь напівшепотом звернулася до Сергія. —
А я ж знала Володьку Семичасного, якому Микита Сергійович КДБ пере
дав. У волейбол з ним грали. На "ти" були... Семичасний, бач, малює
сучасних чекістів з ангельськими крильцями.
— Якщо за релігію арештовують... А тут же такий букет... Сьогодні
вони не прийдуть, але завтра...
Сергій взяв мене за руку й вивів з хати. Походив подвір'ям, придивляючись до темних кущів, а потім тихенько мовив:
— Де?..
— Там, де ти його спіймав.
Завела Сергія в сарай, освітила ліхтариком місце, де була схована Василева праця. Воно було прометене березовим віником, який лежав поруч, і густо поштрикане Куликовим шампуром. До болю у власних пальцях стиснула руку Сергія.
— Він знайшов!
— Це було не так важко, як тобі здавалося.
Взявши заступ, Сергій за кілька хвилин видобув із піщаного ґрунту ретельно запакований у товстий целофан машинопис, що був для нас дорожчий за життя. А я ж гадала: що моя криївка взагалі недосяжна.
Мовчки пішли в нічний березняк — у хаті боялись розмовляти, бо я була певна, що в ній тепер господарювала не тільки я. Тут Сергій сказав:
— Принеси й той примірник, що в скриньці лежить.
— А ти й про нього знаєш? — лагідно запитала я. — Може, й читав?
— Хіба ти моїх зошитів не читала? — з невидимою в темряві посмішкою, що бриніла в його голосі, запитав Сергій. А я подумала: яке це
щастя — мати дорослого, розумного сина!
— Де ти їх хочеш сховати? — запитала я майже пошепки.
— Принаймні не вдома. І в лісі ризиковано. Відвезу в Семенівку, до
Карпа Трохимовича. Зараз же негайно... доки вони похопитися не встигли. Як-не-як, а на обшук дозвіл прокурора потрібний.
— Хіба ти знаєш, де живе Осадчий?
— Ми з батьком колись були в Семенівці. Я добре запам'ятав його
хату... Винось, я тут зачекаю. До ранку повернуся, бо завтра буде пізно.
Я вагалася. Потім сказала:
— Ні сину. Того примірника, що в скриньці — не дам. Це моє Євангеліє. Без нього жити не зможу. Я час від часу перечитую.
— А якщо заберуть і його, й тебе?
—Хіба це можливо? Зараз же не сталінські часи. Зрештою... Зрештою сама знайду, де заховати.
— Ой, мамо!..
— Не дам! — крізь сльози, але доволі твердо мовила я. — Як же ти
доберешся до Семенівки?
— На попутних, звичайно.
Я поцілувала Сергія — і він зник у темряві поміж деревами. Мимоволі я її перехрестила — оту темряву, що проковтнула сина.
Я вперше відчула, що це вже не юнак — це муж, до якого прийшла людська і громадянська зрілість. Ми часто сперечаємося про виховання, але нерідко уявляємо його оранжерейним. Батьківський егоїзм хоче убезпечити дітей від страждань, які випали на нашу долю. А природа кидає своїх улюбленців у суворі випробування, мов коваль, що для витвору власних рук має не лише сонячні жарини, а й холодну воду.
Власне, тільки зараз відбулася наша справжня зустріч після тюремної розлуки. Сергій повернувся о шостій ранку, сумовито посміхався, не поспішаючи наблизитись до мене. Ніби й сам розумів, що ці чотири місяці зробили його іншою людиною. Хотів, щоб я теж це усвідомила, бо вже, напевне, ні в чому не можна повернутись до минулого, — ні в думках, ні у вчинках.
Я мимоволі піддалась оцій стриманості почуттів. Не було сліз, ми спокійно, прояснено наблизились одне до одного, мовчки поцілувалися.
— Я так тебе ждала!..
Знаючи, що надмірна ніжність буде йому неприємна, я більше не сказала ні слова. Почала поратися біля газової плитки.
Не буду розповідати того, що зрозуміло й без слів. У мозок мій частіше стукалася думка: якщо Сергій довірив мені свої зошити, то яке ж я маю право приховувати від нього те, що пережила й передумала? Лякало мене тільки одне: правда про Марину поглибить його страждання. І все ж наважилась...
Я майже задихалася від хвилювання, а Сергій поставився цілком спокійно до мого прохання перечитати оці зошити, наче він чекав, що вони обов'язково потраплять до його рук.
Наступного ранку провів мене на роботу. Ми боялися розмовляти про те, що вже було позаду, але Сергій все ж таки не витримав — запитав про Надійку:
— Ти її не бачила?..
— Ні. Не бачила.
Але я добре уявляла, чим саме заклопотаний Сергій, тому вирішила поговорити про неї з Миколою Олександровичем. Напевне, Макариха вимагатиме, щоб санаторій відібрав кімнату — нехай Надійка додому вертається. Кімнату вона отримала тоді, коли санітаркою з нас працювала, потім звільнилася, до будівельників перейшла. Макарисі легко умовити: Кулика, щоб він "навів порядок". Та що ж то за життя буде в Надійки?..
— Не хвилюйся, — заспокоїла я Сергія. — Якщо виселять, я їй свою кімнату віддам.
— А де вона в тебе?
— Мені належить.
Дивилася на Сергія і надивитися не могла. Все життя моє було в ньому. Чи відчуває це Сергій? Чула, що в дітей немає такої любові до батьків, яка природою батькам дається. Це так усюди в живому світі — не лише в людей. То, мабуть, необхідність самої природи.
Знов і знов каралася отими зошитами, котрі він мав перечитати. Ні про що більше й думати не могла.
Відразу ж побігла до Миколи Олександровича — просто, щоб похвалитися. Він побачив на моєму обличчі все, що я хотіла йому сказати.
— Вітаю, Софіє Кирилівно. Дуже радий за вас. Так, він справді був
радий — я в це вірила.
Навіть Поліна Костянтинівна привітала мене по-сестринському. Власне, чим вона завинила переді мною? Просто хотіла попередити хворобу. Може, дещо перебільшила, та не вона, мабуть, поширювала недобрі чутки про мене.