— А ви, Софіє Кирилівно, рано обрали собі монастирський режим.
Ви ще молода й вельми приваблива жінка. — Відтак, коли я вже сіла в
машину, обернувся до водія. — їдьмо до лісорозплідника. Там непогана
альтанка. Якщо Софія Кирилівна до хати не запросила, ми самі її запросимо. А хворих Микола Олександрович провідає.
Машина крутнула вправо й невдовзі спинилася біля альтанки, яку я добре знала — це всього з півкілометра від нашого хутірця. Тут лісництво виводило саджанці, часто-густо працювали поденниці з Безрадичів. Отож потрібен був сякий-такий прихисток, особливо на дощову погоду.
Але я знову була здивована, що альтанку біля лісорозплідника знала не лише я — її чомусь знав також Коробов.
Тим часом Євген Маркович, викладаючи на стіл шинку, консерви та вже налаштовані канапки з ікрою, весело просторікував:
— Бачу, Софіє Кирилівно, вас дивує моя обізнаність з оцими місця
ми. Не дивуйтеся. Я люблю тут збирати гриби. У райському куточку
живете, Софіє Кирилівно.
На столі, що завбачено був накритий целофановою скатертиною, з'явилася пляшка коньяку й пластмасові чарки. Водій, завершивши допомагати господареві, від'їхав кудись у ліс, і ми з Євгеном Марковичем лишилися сам на сам.
— Вам не спало на думку запитати моєї згоди на оцей пікнік? —
доволі в'їдливо запитала я. — Тут, до речі, інколи проходять мої сусіди.
Що вони подумають про мене?
— А ви їм скажіть, що я ваш адвокат. Ви чомусь не клопочетеся з
цього приводу. А даремно. Я таки й справді можу вам допомогти.
У мене мимоволі вихопилося:
— Правда? Хіба ви — юрист? Коробов засміявся:
— Там, де я працюю, — всі юристи.
Що криється за цими словами, я зрозуміла значно пізніше. А поки що вхопилася за його обіцянку, мов за рятівне коло. Це неправильно, що я не дбала, аби домовитися з досвідченим юристом. Але в юридичній консультації мені сказали, що на ранній стадії слідства адвоката до справи все одно не допускають. Допомогти, звичайно, обіцяли, але вже тоді, коли можна буде вивчити справу.
— Давайте вип'ємо, Софіє Кирилівно. Ви мені подобаєтесь. Чому б
нам не дружити? Від друзів шкоди ніколи не буває.
— Якщо вони справжні.
— А ви сумніваєтесь?
— Невже ви й справді можете допомогти? — не вельми себе контролюючи, щебетала я. — Допоможіть, благаю вас! Я добре знаю: він не
винен.
— Не хвилюйтеся. Зроблю все можливе. Але ви також повинні мені
допомогти.
— Хіба я можу? У цьому світі від мене нічого не залежить.
— Залежить. І дуже багато. Принаймні моя доля від вас залежить
повністю.
— Не розумію.
— Гаразд, я поясню, — майже мені в обличчя говорив Коробов. —Центральний Комітет згоден з Василем Микитовичем. Його відкриття — то є велика таємниця партії. Працю належить зберігати в спецсховах Інституту марксизму-ленінізму, а не в хатніх умовах. Бо це таки, погодьтеся, вельми безвідповідально. Ви ж мені, дорога Софіє Кирилівно, не виявили найменшої довіри. Як же я звітуватиму в ЦК?
— Але ж я передала вам Формулу Сонця, — гарячково й навіть
дратівливо мовила я. — Запевняю вас, там цілі всі сторінки.
— Так, — не вельми привітно буркнув Коробов. — Передали третій
примірник. Два примірники машинопису і чорновий рукопис залишили в
себе.
Я була вражена його обізнаністю. По-перше, я не помітила, щоб він розв'язував теку — звідки ж йому знати, що це був третій примірник? І як це можна взагалі визначити — третій, чи, скажімо, п'ятий? Це ж бо залежить від якості копіювального паперу та міри його спрацьованості.
Коробов примирливо заговорив:
— Ну гаразд. Не все відразу. Гадаю, згодом ви самі переконаєтесь,
що Інститут марксизму-ленінізму значно надійніше місце для збереження,
ніж ваша домівка. До речі, слідчий вам щиро хоче допомогти. Я з ним
розмовляв.
Я промовчала, бо не знала, що і як в цьому разі належить говорити. Коробов також про справу Сергія не сказав більше ні слова.
Коли повернулися до моїх воріт, Коробов був стриманий і неговіркий. Він поцілував мені руку на прощання й сів у машину. А я повернулася в хату з думкою: надійно сховати Формулу Сонця можна тільки в землі.
III. У СЛІДЧОГО
Нарешті я діждалася суботи. Справою Сергія займалася не районна, а міська прокуратура. Це свідчило про те, що їй надавали неабиякої ваги.
З дому вийшла іще до сходу сонця. Дорога розбита машинами, ноги в пісок провалюються, босоніжками, наче совками, його черпаєш. Довелося нести їх у руках. Панчохи поклала в сумочку. Недалеко від автобусної зупинки є джерело, там ноги помию.
Біля розбитого доту мене дуже налякав дикий кабан. Це був старий звір, який колись, напевне, водив власне стадо. Тепер з'явився новий вожак, стадо пішло за ним, а старий мусив доживати віку в самотині. Мисливці називають таких кабанів одинцями. Дикі кабани на людей не нападають, але одинець згодом так лютіє, що з ним краще не зустрічатися. На спині їжакуватий гребінець із щетини, — наче в окуня, — масті бурої, серед дубових стовбурів одинця й помітити важко. Ноги тонкі, навіть дивно, як вони витримують отаку вагу.
Горе необачному мисливцеві, якого підстеріг одинець! Запах пороху так його роз'ярює, що він стає не менш небезпечним, ніж тигр.
І хоч від мене, звісно, не пахло порохом, та я раптом подумала: а чи, бува, одинцеві якісь ліки не нагадають порох? Ліками я пропахла наскрізь.
Одинець принюхався, його маленькі очиці байдуже глянули на мене, із пащі вихопилося чи то хропіння, чи хрюкання. Почухав бік об уламок бетону, що колись був викинутий вибухом із доту, і, важко перевалюючись, пішов собі у молодий сосняк.
Я потім довго думала про одинця. Власне, я навмисне зосередила на ньому думки, — щоб дочасно не ятрити душу тим, що мене ждало у слідчого.
Час від часу поверталася думкою до Євгена Марковича: щось у ньому було не від партійного працівника, а... Боялася доводити цю думку до її логічного завершення, бо це б означало, що листи до ЦК потрапляють в установу, куди порядні люди не пишуть.
Один машинописний примірник і товсту паку списаного Василем паперу сховала у целофанові мішки (грубі, надійні) й закопала в сараї, де Сергій нарубані дрова складав. А другий машинописний примірник залишила в обкованій бляхою скриньці. Тягнуло мене інколи перечитати той чи той розділ...