Закінчивши черґування, я вирішила чекати професора.
Ващенко підійшов до мене зненацька, галантно вклонився, взяв за лікоть. Було це у вестибюлі, де я знічев'я переглядала газетну підшивку.
— Софія Кирилівна? Радий вас бачити. Може, зайдете до мене?..
Я пішла попереду, Ващенко відчинив переді мною двері кабінету, запросив сісти в крісло. Сам сів не за столом, а також у крісло навпроти мене. Це мало підкреслювати, що поміж нами відбувається товариська розмова. Високий, далеко немолодий чоловік, який не змарнував своїх сил у надмірностях, — так виглядав Ващенко. Мабуть, йому було близько шістдесяти років, але й колір обличчя, і енерґійні рухи, і пишний ореол сивого волосся, що було іще густим, свідчили про здоров'я, котре навіть глибоку старість робить порою розквіту творчих сил.
— Мені немає причин приховувати, чого я вас запросив. З вами
розмовляв Микола Олександрович? — почав Ващенко.
— Так, розмовляв.
— То й добре. Ми, лікарі, інколи забуваємо, що все людське нам
також властиве. Ніби носимо здоров'я у власних кишенях і даруємо його
людям, як цукерки... Я знаю, яке лихо спіткало вас. Що ж, це може стати
причиною депресії. Поштовх, зрушення... А вже потім долучаються інші
чинники. Вам легше це пояснити, ніж людині іншої професії. Скажіть,
галюцинацій у вас не було?.. Та ви не соромтеся. Гете, наприклад, пишався тим, що інколи бачив себе на білому коні. Так бачив, як можна
бачити сторонню людину. Тонка організація психіки. Інакше він би не
зміг стати великим поетом. Ви — терапевт. До речі, я гадав, що найкращим терапевтом може бути саме жінка. Знання знаннями, але інтуїція... В
терапії вона має вирішальне значення. Ну, звісно, конопляні нерви тут не
годяться... То як, бувають галюцинації?..
Мені справді хотілося віддати власний мозок у повне розпорядження професора. Колись у Вязьмі я переживала щось схоже на психічний шок. Та для цього було так багато причин, — війна, руїни, мільйони людських смертей, — що це слід вважати нормою. Хіба можна назвати людину нормальною, якщо навіть вселюдське горе — люди падали в землю, мов осіннє листя! — не здатне викликати в її душі глибокого струсу?
Балакучість професора мене трохи насторожила. Чомусь я з недовірою ставлюся до надміру балакучих людей.
— Ні, галюцинацій немає, — відповіла я. Ващенко на хвилину замислився.
— Вас переслідує якась ідея? — запитав він. — Я зараз кажу не про сина. Це зрозуміло. Та чи немає у вас якоїсь ідеї, що гнітить вас?.. Про
характер самої ідеї я не питаю. Це може лишатися вашою таємницею.
— Є така ідея, — відповіла я. І раптом згадала, що так само Дмитро
Максимович допитував Василя. І навіть тими ж самими фразами. Наче я
чула патефонну платівку.
— І вам здається, — продовжував Ващенко, — що всі люди мусять її
поділяти.
У мене майнула думка: Ващенко трохи інформований про те, які плітки ширилися про мене.
— Так, Дмитре Максимовичу.
Раз уже повторюється все, що відбувалося з Василем, то нехай повторюється у всьому. В мене з'явилася підстава пишатися: бачиш, Василю, однією міркою нас міряють.
Ващенко, помітивши гнівний вогник у моїх очах, погасив посмішку.
— Розумію, — з глибокодумною серйозністю проказав він. — Треба
лікуватися, Софіє Кирилівно.
— Від чого ж лікуватися? — стримуючи роздратування, запитала я.
— Ви ж навіть не поцікавилися, що це за ідея. А може, від неї взагалі не
можна вилікуватися?
— У вас іще до цього не дійшло, — відповів Ващенко. — Сподіваюсь, працездатність збережеться. Так я й доповім.
Кому саме належало доповісти, Ващенко промовчав.
VI. СЕМЕНІВСЬКІ ГНОСТИКИ
Попрощалися ми чемно, але холодно. Мені захотілося пройтись по лугах. Помітно нервуючи, перейшла міст через озеро, оглянула пляж. Далі рушила стежкою в дніпровські луки, була навіть задоволена з того, що кропива нажалила ноги. Це якось ніби полегшувало гніт, що лежав на серці. Особливо приємно відчувати дотики прохолодних росяних трав. Тут росте висока тимофіївка, засіяна білими ромашками. Косити почнуть тоді, коли від ромашок залишаться золотисті голівки, без пелюсток. Саме в цей час встигає висіятись і тимофіївка. А скосиш раніше, то наступного року трава буде ріденька, убога...
А коли повернулася на міст, відразу ж біля човнів побачила Макариху. Вона оглянулась, — близько нікого немає, — і півголосом прошепотіла таке:
— Ну що, скоро тебе заберуть до психів? Запам'ятай: віділлються тобі мої сльози. Всі вже знають, що ти умом чокнулась.
Люта посмішка перекосила обличчя Макарихи, така посмішка, від якої мені стало холодно. Я відразу ж повернулася й рушила до прохідної. Мимохіть кинула погляд на дошку пошани — і в серці моєму закипіла образа: мого портрета там уже не було, лишилася тільки сіра пляма. Я взагалі не надавала значення отакому вшануванню моєї особи. Але те, що фотографія кимось зірвана, та ще зараз, коли поширюються недобрі чутки, — мене тяжко вразило. Це, звісно, справа рук Макарихи. А проте вона, мабуть, не сама — їй допомагає Петро Іванович. Довести цього я, звичайно, не можу, але гадаю, що це так. А може, і його, і Ващенка хтось інший до мене підсилає? Чи не Євген Маркович? Я була певна, що Коробов про мене не забув.
Мабуть, ніколи я не поверталася з роботи в такому гнітючому настрої, як сьогодні. Не бачила ні квітів, ні дерев, ні машин, що з гуркотом пролітали по шосейній дорозі. Мовби хтось на череп мій набивав обруч, так гупало в скронях.
Що ж вони там плетуть про мене? Може, з Поліною Костянтинівною поговорити? Потім згадала: вона також якась Куликова родичка...
Стрес як стрес. Комусь іншому я порадила б до моря поїхати. Ото й усе лікування. Щоправда, раніше треба усунути причину, котра викликала надмірне збудження нервів.
А вони, бач, якісь підозрілі ідеї мені приписали. Ох, люди! Коли ж ви про землю навчитесь думати?..
Не знаю, що сталося, але поруч мене щось жахливо заскреготіло й чиїсь руки вхопили мене, потягнули геть від шосе.
— Софіє Кирилівно! Що це з вами?.. Ви ж ледве під машину не
вскочили.
Навздогінці лаявся водій, але мені було байдуже. Я з радістю впізнала Осадчого, — це він вихопив мене з-під машини.
Як же я могла забути, що на цій землі живе людина, про яку дядько Сашко колись мовив: "Усі наполеони, скільки їх було, нігтя його не варті!" Ніхто мені зараз так не був потрібний, як він — сивий, огрядний, але все ще кремезний Карпо Трохимович Осадчий.