І відчайдушний стогін Макарихи із темряви:
— Ря-ту-йте!..
Розплющивши очі, я побачила над собою перелякане обличчя Ніни.
— Що це?.. Там убивають.
У печі не погасло, обличчя Ніни в тьмяному освітленні головешок виглядало так, наче справді прийшов кінець світу. А вуха мої все ще були наповнені реготом її неправедного батька.
Перелякане обличчя Ніни поволі повертало мене до реальності. Вікно було відчинене. Туман потроху розступався. Там, за яблунями, вгадувалась у темряві хата Макарихи, навіть можна було помітити контури даху. Світилося тільки в одному вікні — мабуть, на кухні. У хаті хтось кричав, — здається, сама Макариха, — але слів не можна було розібрати. Хуторець спав, тільки подекуди обзивалися собаки. Хати тут далеко одна від одної, моя до Макарихи стоїть найближче.
— Заспокойтесь, Ніно, — приголубила я дівчину. — То в сусідів лаються.
— Хтось повісився, — тремтячим голосом шепотіла Ніна. — Якась Ганнуся повісилась.
— Це було давно. Спіть.
Я зачинила вікно, Ніна поволі заспокоїлась. А незабаром вона вже знову спала. Та мені, звісно, не спалося. Добре, що вона лежить біля стіни, — можна тихенько скотитися з ліжка, Ніна й не почує.
Взула хатні черевички, накинула халат і вишмигнула з хати. Серце моє відчувало: те, що діється зараз у Макарихи, має безпосереднє відношення до Сергія. Коли ж це таке було, щоб Яків на матір кричав? Та ще які страшні слова! Наче загата в його душі прорвалася. Він п'яний, звичайно. Він тепер щодня п'яний. Тверезий не наважився б отаке кричати.
Підійшла до зеленої загорожі, колючий лох загородив мені дорогу. Прислухалась. Здається, голос Надійки почула, але до кого вона зверталася, не зрозуміла. Мабуть, Якова намагається втихомирити. Та ось грюкнули двері, хтось вибіг. Майнула постать повз вікно. Це Надійка. І невеличкий вузлик у неї. Потім загупали важкі, непевні кроки.
Голос Якова:
— Не йди. Вранці підемо.
Голос Надійки:
— Я тебе людиною вважала. А ти ж звір лютий.
— Станеш звіром з такою...
Яків негарно вилаявся.
— Яка не є, а мати.
— А до Лаврухи хто тебе підсилає?.. Сам би не ходив, якби не
принаджувала.
— За мене не бійся. Швидше втоплюсь. Але звіром таким... Отаким звірюкою знати тебе не хочу. Краще сама житиму, не пропаду. Жила ж якось... Хоч би раз тверезий прийшов. Ти вже гидкий мені став, Якове. Твоя душа в будяках загубилася.
— Вибери з неї колючки, Надійко. Боляче мені.
— Хіба тільки тобі боляче?.. Не буде в нас щастя, Якове. Не така ти
людина, як наш виконроб. Той житиме. А ти пропадеш. Горілкою себе
спалиш. Знаю ж я це, знаю!.. То чого ж мені з тобою мучитись? Це
однаково, що мерця з могили витягувати. А мати твоя... До матері твоєї
більше не прийду. І її на поріг не пущу.
Яків знову вилаявся.
— Ну, що це за слова такі в тебе? — докоряла Надійка. — Де ти їх
набрався? Ви ж із Серґієм разом росли. А тобі до нього, як опенькові до
неба.
— Коли Ганнуся таке над собою вчинила... Я світ зненавидів. Якби не ти, то й зовсім зачепитися ні за що.
— Я тобі не кілок, Якове. Хіба ж люди так живуть, як ми?.. Постать Якова загойдалася у прямокутнику вікна.
— Гаразд. Буде так, як ти скажеш. Хіба я проти? Але ж Софія Кирилівна... Вона ж не приходить.
— Знати цього не хочу! У мене свій клопіт. Тобі вже до прірви
недалеко, Якове. Кроків зо два, не більше.
— Ну, зачекай. Зараз вийду.
— До хати не пущу. Чого тобі? З матір'ю долаятись хочеш?..
— Та ні. Перевзуюсь.
— Не бреши! Півлітра недопита лишилася. Вибирай, Якове: або я,
або горілка. Ходімо так. Не пропадуть твої черевики.
Яків ударив кулаком по віконній рамі, забряжчали розбиті шибки.
— Будь ти проклята, курва стара!
— Дурень! — скрикнула Надійка й потягнула Якова геть од вікна. —
Ходімо звідси.
Із вибитої шибки долинув хриплий голос Макарихи:
— Ти ще мені заплатиш, телепень нещасний! Ви ще поріг оцей язика
ми кривавими вилижете.
Скрипнула хвіртка, голоси Надійки та Якова загубилися в нічному лісі. Вікно в хаті Макарихи погасло. Тільки довго ще в темряві валували собаки.
Я повернулася в хату. Ніна підвелась у ліжку.
— Ой, мені так було страшно!.. Ну, що там? Ви ж туди ходили?
— Уже все заспокоїлось. У них це інколи трапляється.
— У нас теж сусіди лаються. Через стіни чути. А тато з мамою
ніколи не лаялись...
Була друга година ночі. Намагаючись заснути, я прилягла біля Ніни. Та сон не йшов — думала про Ніну, про Юрка, про Макариху.
— Ви спите? — ледь чутно прошепотіла Ніна.
— Намагаюсь.
— А мені вже й не хочеться.
— Треба, Ніно. Ви ж в університет сьогодні підете?
— Аякже!.. Я ось що згадала. Минулого року ми часто виїздили в дніпровські луги. Це тут недалеко від вас, за санаторієм. Там такі трави – машин не видно!.. І ось бачиш: звернув з дороги якийсь бовдур і просто по травах, по травах. Запитай, — навіщо? Його, мабуть, якесь дерево привабило. Або озерце минулого року набачив. Згадав, що там непогано клювало. Кілометрів зо три отак проїхав — і гектар сінокосу витолочив. Цю траву вже не підіймеш, вона гине... А то якось знайому сім'ю зустріли. Батьки біля машини під стогом сидять, а діти нагору видерлися, сіно звідти на землю зсовують. Моя мама зробила батькам зауваження, так вони дуже розгнівались. Кажуть: уже й тут дітям погратися не можна?.. А вони ж увесь стіг знищили! То вже не сіно, його дощі погноять. Нас посилали на сінокіс, я знаю, як стоги вивершуються... Що ж з отакими робити?.. Ну, давайте спати.
Мене трохи дивували її слова: чому раптом вона про це заговорила? Потім подумала: може, Ніна пробує визначити місце людини в природі? Що ж, вона правильно спіймала ниточку: від Сонця до злаків і трав, а від них — до людини.
Та все ж я запитала в неї:
— Чому ви згадали про оті стоги?..
— А тому, що всі тепер до природи потягнулися... Тільки що ж з
того виходить? Сама шкода.
Я підбадьорила, як могла:
— Раніше міським людям не до природи було. Вони її майже не
бачили. Війни, лихоліття... А зараз часу вільного досить. Машини з'явилися... Тут, Ніно, також досвід потрібен. Коли дитина підростає, вона з
матір'ю дружити навчається. Від сліпої покори до дружби шлях непростий. Може, навіть через відчуження... Отак і з природою. Досвіду в нас не було.