Лісникового весілля вже я не застала — в інституті вчилася, жила в гуртожитку. Отож я й не помітила, коли саме в нашому хуторці з'явилася недобра господиня рудого Кудлая, якого ми з Василем від голодної смерті врятували.
Макара повісили там, де тепер трансформаторна будка стоїть. Кажуть, молода Макариха з двома дітками на руках кидалася на німців, мов розлючена вовчиця, зубами ладна була ворогів шматувати і такі прокльони виголошувала, що її також ледве не пристрелили. Лаяла вона німців простовіч, аж доки їх наші не вигнали. Вийде, було, на подвір'я, стане біля воріт і "хрестить" кожного такими матюками, яких і мужики ніколи не чули. Довго їй потім ота відвага свавільна була захистом від розплати за недобрі вчинки. Комусь іншому хуторяни нізащо б їх не пробачили, а Макарисі, бач, миналося.
Вчилась я в медичному, всі вільні вечори просиджувала в академічній бібліотеці. Серед іншого студіювала також філософію.
Василь, як і раніше, листувався з дядьком. Дядько, привозячи мені в гуртожиток сало та картоплю, прихоплював і ці листи. Майже в кожному з них Василь запитував про мене. Тоді я й сама наважилась йому написати. Так почалося наше листування, яке увірвала тільки війна.
Ні, я не писала Василеві про свої почуття, та мої потаємні мрії поміж рядків читалися. Василь зберіг ці листи. Те, що я найбільше ховала, проступає на кожній сторінці. А його листи справді були стримані. Вони також збереглися.
Я писала Василеві:
"У нас так гарно цвітуть каштани! Ви обіцяли приїхати на їхнє цвітіння, але де ж Ви?.. Хоч розкажіть, як Ви там живете, Василю Микитовичу! А може, все ж таки приїдете?"
Василь цієї весни не приїхав. А наступне цвітіння каштанів у Києві зустрічали німці.
IV. ДЯДЬКОВА "ХВОРОБА"
Та перш ніж перейти до розповіді про події воєнних років, мушу хоч побіжно розказати про дядькову "хворобу". Було це, здається, у травні 1941 року. Приїхавши до дядька на вихідний, я застала його дуже схвильованим. Він ходив по хаті, розмахував газетою і, показуючи на портрет людини з типовим селянським обличчям, вигукував:
— Ось він, бачите?.. Всі, брат, наполеони, скільки їх було, нігтя його не варті!
Я взяла газету, перебігла очима нарис про якогось завідувача хати-лабораторії, але нічого незвичайного там не побачила. Минулого року семенівська хата-лабораторія зібрала на двох гектарах рекордний врожай пшениці. Тоді багато писали про рекорди, ми звикли до цього, а тут взагалі якась мізерія — всього на два гектари! Я не розуміла дядькових захоплень.
— Як? — обурювався він, жмакаючи в кулаці сиву бороду. — Сто
одинадцять центнерів з га!* Такого люди зроду-віку не бачили.
Тітка Параска вивела мене на подвір'я, занепокоєно сказала:
— Хворий він. Як побачив оту газету, відразу ж памороки йому
забило. Цілу ніч уві сні кидався.
У хворобу я не повірила і сказала про це тітці. Не могла второпати, що його так схвилювало. Дядькові були властиві такі несподівані повороти думки, що спершу слід, мабуть, перечекати збудження, вислухати його, а тоді вже щось висновувати.
Найперше, що я встановила, — особу рекордсмена. Це був не хтось інший, а Карпо Трохимович Осадчий — той самий друг дядька Сашка який бачив у пшеничному зерні Святу Трійцю. Вони, виявляється, вже давно дружили — іще з часів доколгоспних. І Осадчий бував на плантаціях дядькових, і дядько Сашко також їздив до Семенівки. Та ось, бач, місяців десять не поспілкувалися — і отаке диво Карпо Трохимович вчинив!
Пригадую, ми тоді пробалакали з дядьком мало не до ранку. Спершу сиділи під яблунею, що п'янила мене пахощами цвітіння, потім перейшли до грубки, яка стояла під високою грушею. Влітку, щоб не топити піч, тітка Параска куховарила на цій грубці. Над нею був споруджений дашок, під яким можна сховатися від дощу. Саме почало накрапати. Ми сиділи біля пригаслого жару, що залишився в грубці. Тітка Параска, трохи заспокоївшись, вклалася спати.
Дядько Сашко пояснював:
— Ну, що ти, брат? Ти ж у мене розумненька... Тут вивіряються
можливості злаків. Уявляєш, Сонечко?.. Це ж у десять разів більше, ніж
наш середній врожай. Ану, брат, уяви: замість однієї паляниці — десять!
Довго він говорив про любов до землі та про те, що без такої любові люди не лише хліба не матимуть, а взагалі перестануть людьми бути. Як можна любити народ, Батьківщину, коли ти землі не любиш? Тоді вже ти не людина, а колос порожній...
— Ось побачиш, Соню, це сам Христос прийшов. Я не Карпа так
називаю — Христос тільки ногу на його ділянку поставив. Отже, він уже
на землі, це ясно.
Відтак дядько почав пояснювати, що олександрійські гностики, які брали участь у створенні Євангелій, бачили другий прихід Христа саме з тому, що на землі буде багато пшениці.
— Карпів рекорд — це тільки натяк. Ще багато лиха на людей впаде:
і війни, й нестатки, і голод. А десь наприкінці століття Христове воїнство
переможе. І це вже навіки.
Я наважилася запитати:
— Ну, а такий Христос... Що не в зернині живе, а по землі ходить...
Христос як Боголюдина — він був?
*Такий урожай справді був. Див. БСЄ, т.35, с. 373 (Примітка автора).
— Я так про це думаю. Був Ісус — великий проповідник, якого справді
Бог на землю послав... Ну, словом, так, як про це в Євангеліях написано...
Був, Соню, був... А тому, що він себе в хлібі бачив... Пригадуєш: ви плоть
мою їсте... Творці Євангелій усю гностичну символіку на його живий образ
наклали... То є небесна містерія, Сонечко. Свята містерія.
Вранці дядько Сашко сів на велосипеда й поїхав до Семенівки. А коли я наступного разу до нього завітала, в хаті сидів той самий чоловік, чий портрет я в "Правдє" бачила. Йому було близько п'ятдесяти. Сиві козацькі вуса поруділи від тютюну, який Карпо Трохимович не курив, а нюхав, набиваючи цим зіллям широкі ніздрі так, як хтось інший набиває люльку.
Либонь, я не зумію повною мірою передати враження, яке справила на мене ця людина. Якщо мовити двома словами, то це виглядатиме так: мудре здоров'я. То було здоров'я тіла і душі, яке властиве тим людям, котрі твердо знають, для чого вони живуть на світі. Неквапливі рухи, статечна хода, сократівська посмішка. Слова вимовляються якось навпомацки — так, щоб одразу ж відчути, чи ти здатний сприйняти мовлене.