Так, розповідали. Тоді школа з першого класу навчала дітей вірити в творчі сили матерії. Вдома — Бог, у школі — матерія. Інколи вони виглядали дуже схожими, різнилися хіба що в назвах. То був час великого зламу в свідомості людській. Не було жодної хати, в якій не точилися б оті суперечки. Філософами були всі — і дорослі, й діти.
Я дивилася на зорі, що тремтіли в річковій воді, дослухалася до дівочих голосів, які закликали хлопців розпрягати коней, а сама твердила в думках те, що на все життя лишилося для мене добрим заповітом: "Своїм розумом дійти мусиш". Мовила дядькові про свої сумніви, він ніби очікував моїх заперечень, наче наперед знав, що я йому скажу.
— Так, Сонечко, так. Я тебе розумію. Тут, мабуть, вся заковика у
слові "святий". Якби просто дух...
— Дух — все одно Бог, — кажу я.
— Хоч ніч і не була місячна, тільки зорі цідили скупувате світло, але я добре побачила дядькову посмішку. Вона була якась хитрувато мудра. Не знаю, чи можна поставити оці два слова поруч (хитрість і мудрість), але ж я не можу підшукати точнішого вислову, аби зобразити його посмішку. Може, сюди примішувалася ще винуватість — вона дядьковому обличчю надавала деякого смутку.
— Твердий у тебе характер. Це добре, Сонечко. Я й сам думаю так,
як ти. Тільки ж... Переминати душу людську, мов кожум'яка переминає
телячу шкуру — то гріх великий. Бо якщо школа каже одне, а вдома
кажуть друге... Як же людині на світі жити?
— То ж не ви сказали. То сама я сказала.
— Ну раз ти така вперта, тоді слухай. — Він підніс до рівня грудей
долоню, складену човником. — Бачиш, що лежить у мене на долоні?
— Не бачу.
— Візьми. Тільки не впусти. Більше в мене нема, випадково в кишені
знайшов.
Я намацала поміж його пальцями зернятко пшениці, переклала собі на долоню.
— Пшениця, — трохи розчаровано прошепотіла.
— Ото і є Бог праведний. Трійця в єдиному, Бог-Батько, Бог-Син,
Бог — Дух Святий. Гадаєш, церква марно проповідує, що хліб — то є
тіло Боже? Але церква помиляється, коли бачить у хлібі лише тіло Христове. Там є також тіло Бога-Батька. І, звичайно, Дух Святий. Словом —
Трійця в єдиному. Можна сказати, в повному складі.
— А звідки ви це знаєте? — наважилась я запитати.
— Є в мене друг дуже розумний, Карпо Трохимович Осадчий. Так це
він у своїй хаті-лабораторії дослідив. Повір, цілком науково.
Якби те казав хтось інший, не дядько Сашко, я, звичайно, не утрималась, розреготалася б. Але дядько промовляв дуже поважно — тут було не до сміху. Особливо вражало те, що він мовив далі:
— Ти гадаєш, чому на Україні народ вимирав нещодавно? Диявол
Святу Трійцю в людей відібрав. І завваж: разом із церквою. Карпо Трохимович каже так: хто у селянина силоміць зерно відбирає, той дияволові
служить. На деякий час він може здобути перемогу, але ж не навіки. Бо
своїми діями він сам собі могилу риє.
— Значить, і...
Ніби догадавшись, що я хочу запитати про колгосп, дядько мене зупинив:
— Давай про щось інше поговоримо.
Почала розпитувати про Іллю-пророка, але дядько відповідав аж надто поземному.
Мені шкода було розлучатися з Ільком-пророком. Ілько був свій, хатній, про нього навіть казали, що він у річку до вітру ходить, і тоді вже купатися не можна — треба ждати, доки наступного року акація зацвіте. До того ж мені дуже полюбилася церковна картинка, де Ілля-пророк у золотій колісниці сидів, а довкола нього небесне воїнство на білих конях гарцювало. Там я й батька свого бачила.
А воно, бач, виходило, що батько мій до небесного воїнства не належав. Моя уява мусила витворити новий образ батька. Але тепер це було легше: переді мною стояв дядько Сашко — його молодший брат... Великий це був шлях, багато я тоді побачила, а розмова з дядьком Сашком назавжди лишилася в моїй душі.
Потім у моє життя прийшов Василь.
З Василем я вперше познайомилася в хаті дядька Сашка. Це і є та сама хата, де я тепер живу.
Вона майже не змінилася, тільки біла крівля із тоненьких платівок, які тернітом називалися, з роками позеленіла, вкрилася тонким прошарком моху. Паркан погнив, ми з Василем сріблистим лохом садибу обсадили. Лох розрісся, наїжачився колючками — заєць не продереться. Та в хаті все лишилося так, як було й тоді.
Пригадую, мене вразив не сам хуторець, а те, як він відкрився моїм очам. Кінчилися степи чорноземні, почалися піщані пагорби, а потім рушили нам назустріч соснові бори. Тоді вони здалися мені зовсім дикими, безлюдними, сповненими таємничої величі. Дядько казав, що десь уже й Київ недалеко, але мені не вірилось, бо всюди було тихо, тільки вершини сосен гойдалися та могутні дуби листям шелестіли. Якщо до Вінниці звідусюди вози торохтять, то чого ж так тихо під Києвом?..
Раптом десь у гущавині лісу півень закукурікав. Дядько Сашко сказав:
— Оце ми вже й дома.
Та, окрім отого півнячого голосу, все ще не було помітно, що десь поблизу є людське житло. Хати відкрилися зненацька, їх було небагато. Вечірнє сонце горіло серед соснових вершин, ніби то була велетенська пожежа.
Тоскно мені стало, бо я не сподівалася, що дядько Сашко жив у такій глушині. І тільки хата дядькова мені сподобалася, бо вона була не під стріхою, як інші хати, — біліла серед них новеньким дахом, двері та віконниці пофарбовані яскраво, мов крашанки великодні. І так само святково виглядала господиня, що, забачивши нас на подвір'ї, сплеснула в долоні:
— Ой, лишенько! Я вже всі очі видивилась, а він десь базарює.
Навіщо ти її привів?
Господиню здивувала телиця, яку дядько завів на подвір'я. На мене вона поки що не звертала уваги, гадаючи, мабуть, що дядько не повністю розплатився, а мене батьки за грошима прислали.
Прип'явши телицю до дерева, дядько поклав руку на плече господині, винувато посміхаючись, промовив:
— Нагрій води, Парасю. Помитися треба. Потім про все дізнаєшся.
— Взявши мене за руку, підвів до тітки, яка все ще стояла посеред двору,
скоса позираючи то на мене, то на телицю. — А це Соня, вона в нас
житиме. Сміливіше, Сонечко. Тітка Параска тебе не з'їсть.
Я намагалася вгадати, що зблискує в тітчиних очах, — радість чи невдоволення, — але тітка відразу ж похопилася:
— То це Кирилова донька? Так би й сказав.