— Окуляри? — здивувалася мама. — А в кого ж це вона вдалася?
— В батька, — ховаючи в бороді добру посмішку, підказав дядько Сашко. — Він, брат, змалечку теж короткозорий був.
Мати, беручи відра на коромисло, заговорила чи то до себе, чи до дядька Сашка:
— Он воно що!.. А ми по темноті своїй ледве не замордували дівчину. Може, з неї ще й люди будуть... Але їхати світ за очі... Кому чужі діти потрібні? Це ж немалий клопіт. Правда, її можна до хазяйства привчити. Вона і їсти наварить, і сорочки випере. Теличка в нас підростає.
Може, теличку візьмете? Дасть Бог, наступного року...
— Схаменись, Горпино!.. Навіщо мені теличка?
— Щоб Соня не чужий хліб їла.
— Та хіба ж вона мені чужа? Я тебе за сестру маю. Як не доводив дядько Сашко, що телиця йому ні до чого, але умовити матір не міг, довелося нам рушати в дорогу з телицею.
Та перед тим, як у велику дорогу виходити, дядько Сашко до Вінниці зі мною поїхав. Правда, їхали ми на колгоспній підводі лише до Стрижавки, решту дороги долали пішки. Ішов дощ, степові суглинки розмокли, ноги не витягнеш, але дядько Сашко жартував, сміявся, тому й мені було весело.
Додому повернулися пізно увечері. Окуляри дядько сховав до ранку, — хотів сам простежити, яке враження справить на мене все те, що я побачу. Коли в аптеці їх приміряли, там тісно було, простору не вистачало. Тільки й того, що муляло щось на носі. А як глянула на себе в дзеркало, — такою смішною собі видалась, що не хотіла вже й думати про них. Раніше сліпою мене дражнили, тепер щось інше вигадають, бо в нашому селі тільки попа інколи в окулярах бачили. А щоб сільські діти їх носили, то такого зроду-віку ніхто не пам'ятає.
Вранці хотіла кудись утекти, — окулярів боялася, — але дядько Сашко на подвір'ї мене підстерігав. Мати вже на роботу пішла, бабуся на городі поралась. І, мабуть, лише через те, що ніхто нас не бачив, я покорилася дядькові, зодягнула окуляри. Не відразу мені світ відкрився, спершу вогнисті мухи в очах закружляли, але згодом, наче із туману, посунули на мене стріхи, димарі з лелеками, людські постаті, що ворушилися десь аж по той бік села. Я й не знала, що село наше таке велике. Раніше я кілька хат бачила, вони підступали до мене по черзі, а тепер навіть ліс на обрії синьою гребінкою небо розчісував, під лісом корови паслися, пастушки біля вогнища конопляними батогами ляскали, а довкола ромашки та маки цвіли. Город наш довгою смугою до Бугу збігав, на річці білі гуси плавали, — мабуть, наші гуси, за яких бабуся мене до груші прив'язувала та дубцем шкіру мою шматувала.
Напевне, мені ще й досі боліло, бо ніщо мене так не вразило, як те, що я гусей бачу. Тут я вперше зрозуміла, яку чарівну силу окуляри мені давали — вони захищали від катувань бабусиних, бо за що ж було мене шмагати, коли ні гуси, ні поросята тепер нікуди не втечуть?..
— Дядечку, гуси пливають! — вихопилось у мене. — Ви їх бачите?..
Мені здавалося, що ніхто так далеко не бачив, як я, ні для кого світ не був такий широкий. Під Вінницею кажуть "пливати", а не "плавати". Це в мене ще й досі лишилося, на роботі інколи з мене сміються, але я вже не ображаюсь. А раніше ображалася, — переконана була, що всі люди це слово неправильно вимовляють. Отож і дядько Сашко засміявся:
— Вінниця, брат, все ще пливає. Я гадав, що вона вже плавати навчилася.
Та мені було не до жартів. Я не могла на місці встояти, — зірвалась, побігла, залишивши дядька біля старої груші. Озирнулася — він усе ще стоїть, наглядає за мною здалеку. Не покликав, не зупинив, розумів, що мені зараз воля потрібна.
В кінці городу, вже біля річки, на бабусю наштовхнулася, — вона огірки вибирала. Забула я про всі побої, подумала, що не винна, мабуть, бабуся, — не знала вона, що її онука світу білого не бачить.
— Бабусенько! — крикнула до неї радісно. — А я вже гусей перелічити можу. Ген пливають, бачите?..
Але бабуся відвернулась, огірки в пелену кидає, ніби й голосу мого не чує. А Марійка — вона теж була тут — скривилася гірко та й каже:
— На кого ти схожа? Сова банькаста. Зніми оті голоблі, не сміши людей.
На Марійку вже хлопці задивлялися, то, може, й щирі її слова були, — знала, що окуляри не прикрасять мого дівування. А бабусю, видно, зачепило те, що батьків брат короткозорість мою помітив.
Гайнула я від них, навіть образи не відчула, бо далечінь мене чарувала, дуби та верби до себе кликали, маки та волошки назустріч бігли. І тільки мати по-справжньому зраділа, коли я в корівник до неї заглянула. Довго мене не відпускала, все допитувалась:
— А триніг отой бачиш?..
За корівником на пагорбі тригонометрична вишка стояла, раніше я її не бачила. Тепер не тільки вишку було видно, — довкола неї каміння навезене, а далі починався ліс, там стриножені коні паслися. Все це я переказувала матері, а на її обличчі зморшки глибшали, бо сміятися їй хотілося. Не сміялася вона майже ніколи, не до сміху було, тяжка доля їй випала.
— А діда Максима?..
По той бік річки хтось косу гострив: "шарк-шарк" мантачкою, під брилем обличчя не видно.
— Ні, не бачу, — винувато відказала матері. Страшно мені стало,
ніби із чарівної казки в гірку буденність повернулася, де знову дубець на
мене чатував, а світ вузенький був, наче Гарман у дядька Микити. На той
гарман ми з Марійкою через тин лазили.
— Невже не бачиш? Тож він сіно косить.
— Він?.. Тоді бачу! — з полегшенням вигукнула я, щокою тручись об
шорстку долоню материнську, що пахла молоком і коров'ячими кізяками.
II. СТЕПОВІ ДОРОГИ
Дядько Сашко веде телицю на налигачі, мати поруч нього по моріжку росяному ступає, а ми з Марійкою відстали трохи, своє обговорюємо. Я навіть окуляри сховала, щоб її не сердити.
— Щаслива ти, — сумно говорить Марійка. — Київ побачиш... Там,
кажуть, Золоті ворота є.
— А хіба дядько Сашко в Києві живе?
— Недалеко, як від нас до Вінниці. Помідори на базар возить.
— Вже не возить, — кажу я, бо від матері знаю, що дядько власне
городництво занедбав, усе вміння на колгоспну землю переніс. Тепер
помідорами інші торгують, а дядько тільки навчає, як їх треба вирощувати. Бо мати каже: так, як у нього, ніде на Вкраїні помідори не родять,