— Я вас не таким уявляла, — сказала вона. — Ви так цікаво сперечалися з батьком... Він потім весь вечір про вас згадував. У нас дома про такі речі не розмовляють. А тут він чомусь не міг утриматись.
— Не розмовляють? — здивувався я.
— Музика, поезія... Але не філософія. І не політика.
— Хіба це можливо?
— Розумію. Вам здається, що неможливо. Але це так... Ідеологічні
суперечки стомлюють батька на роботі. Адже ж він секретар обкому з
питань ідеології... Коли ваш останній автобус?
— Он як! — вихопилось у мене. — А я й не знав.
Глянув на годинник. До останнього автобуса лишалося сорок хвилин.
— Дозвольте, я вас проведу, — сказала Ніна. — Мені теж пройтись
хочеться.
Ми вийшли. Я все ще не знаходив теми для розмови, — мабуть, тому, що дуже силкувався її знайти.
Ніна почувала себе вільно, невимушено, ніби ми були знайомі з дитинства. Говорила вона, а я лише інколи вставляв якусь репліку, що здавалося мені доречною.
— Я люблю батька, — з якоюсь тугою в голосі мовила Ніна.
Але... Ви гадаєте, він інакше думає, ніж ви? Про Лібіха він казав те, що в довідниках написано. Я вам потім покажу.
— То чому ж він... — почав я, але не встиг закінчити. Ніна засміялася.
— Наївна ви людина, Серґію. А проте... Ви мені сподобались. У вас є цільність характеру. Такі люди інколи здаються смішними. Дон Кіхоти двадцятого віку... Тато в мене не такий... О-о, він дуже багато знає! Його серед ночі розбуди — він вам одразу ж, навіть не протерши очі, почне читати лекцію на яку завгодно тему. Ходяча енциклопедія... Ну, та досить про це. Окрім Лібіха, що вас іще цікавить?
— Окрім Лібіха? — я засміявся. Ніну теж розвеселив мій сміх. — Знаєте, мені б хотілося сказати щось дотепне. Але, хоч убий, дотепним бути не вмію.
— Я це помітила... Та ви не журіться. Гострослів'я — це товар дешевий. Приємно інколи — мов шипучка. А там дивишся — газ вийшов, піна впала... І вже ні вино, ні вода... Так ви на крані працюєте?
— На крані.
— Музику любите?
— Не знаю. Може, й люблю. Просто я про це ніколи не думав.
— Про музику не думали? — з докором глянула на мене Ніна. Вії в неї довгі, трохи підфарбовані. Це їй пасувало — підкреслювало виразність очей.
— Ні, не про музику. Про свою любов до неї... Взагалі подобається вгадувати, що хотів композитор висловити звуками.
— Заради цього й слухати не варто. Тоді краще ребуси розгадуйте.
Та я вам не вірю... Якщо хочете, це теж космос!..
Про музику я думав так само, як і вона, але чому ж я зморозив оту дурницю?..
Перед тим, як мені треба було сідати в автобус, Ніна потиснула мою руку й мовила:
— Давайте дружити. Просто заходьте додому. Або дзвоніть... У мене збирається цікаве товариство. О-о, там ви й філософів зустрінете! Скільки завгодно.
— Ви ж казали, що вдома у вас про філософію не говорять, — нагадав я.
— З батьком не говорять... Заходьте! Гострослів'я не бійтеся. Це тільки вусики для обмацування, мов у комах. Вони вам не страшні...
Я наважився подзвонити лише через тиждень. Ніна відгукнулась на мій голос радісно, мабуть, справді чекала, що я зателефоную. Ми зустрілися біля...
На цьому запис уривався...
Я глянула на число. Так, це було записано значно раніше, ніж сталося лихо. Я розумію Сергія: він записував тоді, коли його почуття ще піддавалися спокійному, безсторонньому викладові, а далі йому вже не хотілося писати. Я й сама така: віддаюся плинові життя, вирую у вирі, й у цей час мені не до записів. А шкода! Бо ось тепер у мене виникла потреба висповідатись, розповісти все, що я пережила та передумала, але пам'ять людська не здатна відтворити минулого думання цілком точно, — на нього мимоволі накладається сьогоднішнє. Отже, мені доведеться ліпити своє минуле "Я" з позицій "Я" сьогоденного, і тут, мабуть, можливі якісь викривлення. Я мушу наперед вибачатися за те, що всі події минулого, так само, як і мої почуття, потраплятимуть в освітлення моїх теперішніх настроїв і думок. І, мабуть, не раз мені доведеться за це вибачатись...
Мене дуже схвилювало те, що я прочитала в Серґієвому зошиті.
Я читала ці рядки так, як може читати тільки мати. Навіщо мені повторювати, що матір'ю була не Марина — матір'ю я відчувала себе? І чим більше я думаю зараз про Марину, тим більше тепла помічаю в душі своїй, бо лише зараз, коли Марини немає, життя її здається мені подвигом.
Марина тяжко каралася, їй було дуже боляче, але вона нічого не зробила такого, що могло б якось образити мої материнські почуття. Наче вона передчувала, що дочасно піде з життя, ляже в ту землю, по якій бігали дитячі ноги Сергійка. А він залишиться жити, йому потрібна мати, бо навіть дорослій людині тяжко відчувати себе сиротою. Я з повним правом вважала себе матір'ю. І не лише тому, що виростила Сергія, а мабуть, головним чином тому, що мала право читати оці рядки, бо здатна зрозуміти, як і чому вони з'явилися в його зошиті.
Та причин для схвильованості значно більше. Чи зумію я викласти їх послідовно? Тут усе було болюче та палюче. Передусім, напевне, сама особа лектора, з яким життя так несподівано для мене зштовхнуло Сергія.
Кожна молода людина починає шукати своє місце в житті з оцього запитання: що таке безмежність? Як мені належить до неї ставитися?..
Сергій завжди намагався надати емоційного забарвлення своїм роздумам про природу. Власне, це були не намагання — це була пристрасть людини, яка бачила світ такою мірою своїм, як селянин бачить своїм рідне поле. Сергій жив безмежністю, вона дихала в його душі, він сам був витканий із неї, тому й не міг відокремитись, знайти для себе закуток, де б не було отієї безмежності, в якій можна почувати себе променевим вузликом, що згодом мусить бути розв'язаний, — лише розв'язаний, але не перетворений на "ніщо"! Йому були незрозумілі люди, які про це не думають.
А хліб... Хіба ж він не звідти приходить? Хіба через нього ми не прив'язані до Сонця, до Всесвіту?..
Але в записові, який я перенесла до свого зошита, з'явилось щось нове: від загальних міркувань про природу Сергій переходив до питань, які хвилюють суспільство. Він почував себе господарем життя — і це мене найбільше радувало.
Через те й не міг він пробачити Юрію Тихоновичу обивательського запитання: "Що це вам дає?.. " Між іншим, я потім заглянула до БСЭ — там справді саме так написано про Ю. Лібіха, як пояснював Серґієві Юрій Тихонович. Таки ж енциклопедист — в розумінні "Большой Совєтской"... Та ні, це не так! Всьому він знає справжню ціну, але говорить, як велено...