— Куди треба. Все одно це не життя. Кожен день крадений. Нехай
краще своє відбуде, бо соромно людям у вічі глянути. Всі ж знають, як
це сталося. Начальство прокуророві дзвонить, виконроба вигороджує. А
вони однаково із Яковом винні. Та нехай, Яків без нього піде.
Дрижить Надійка, мов у лихоманці. Хлипає беззвучно, наче боїться, щоб мертва Марина не почула. Груди маленькі, майже непомітні, плечі худенькі, мов у школярки, яку мати погано доглядає.
— Якось проживу, — хлипає Надійка. — Може, й не виселять...
Чомусь я не подумала раніше, що Надійку мають виселити, якщо Яків до в'язниці піде. Квартира належить санаторію, живуть вони в ній ненадійно, мабуть, лише завдяки тому, що Макариха там працює і вміє задобрити кого слід. Ну, може, того ж самого Кулика. Якщо вона розгнівається на невістку, накаже їй додому повернутися — доведеться свекрусі догоджати, бо власного кутка ніде немає, а Яків не дозволить без материнського нагляду жити. Якби навіть дозволив, Макариха синові такого б нашептала, що все одно б у них життя не було. Краще перетерпіти, ніж свекрусі не покоритись.
Тремтить Надійка на моїх грудях, а я мимоволі по її худенькій спині долонею провела. Тепло мені стало на душі. Знаю себе: якщо є біля мене душа рідна, то ніяке лихо мені не страшне. А самотності не навчилась долати. Здається вона мені такою карою, що померти легше, ніж її витримати. Ніби ж є люди навколо тебе, багато людей, а ти наче посеред океану в дірявому човні гойдаєшся, ногою ступити нікуди. А може, й Надійка те ж саме відчуває? Та ні ж бо, у Надійки є чоловік. Люди на те й одружуються, щоб від самотності врятуватись. У молодості цього не розумієш, а як прийдуть зрілі роки, то й страх перед самотністю з'явиться.
Мовчки голублю Надійку і роздумую: чи вийде щось добре з того, коли Яків до прокурора піде? Ну, скажімо, повернеться до мене Сергій, та чи разом з ним повернеться в хату радість? Чим він допоможе Надійці, яку Макариха поїдом їстиме? Іще одне життя загублене, іще рана в його душі. Йому легше самому перестраждати, ніж людські страждання бачити.
А Надійка відірвалась від мене, тихо покликала:
— Якове!
Тримаючи в руці налигача, Яків вивів із кущів корову. У нього вигляд людини, яка приготувала себе до страти.
— Ви з матір'ю не сперечайтеся, — каже Яків. — Вона любить
наперекір усе робити. Кажіть їй нехай Надійку додому забирає. Раз на
тиждень кажіть — цього й досить. Тоді вона все навпаки зробить.
Дивлюсь на Якова і сльози на очі навертаються. Недобре про нього думала, мало до зрадників не зарахувала. Звісно, він боїться. Та чого він боїться більше — частку життя в'язниці віддати чи волю материнську порушити? Мабуть, в'язниця йому не така страшна, як рідна мати.
Нарешті з думками збираюся і кажу:
— Нічого не робіть без мене. Прийду на квартиру, там усе й обговоримо.
— Коли прийдете? — питає Надійка.
— На тому тижні.
Вони переглянулись, Яків сердито корову смикнув, — мабуть, нелегко далось йому оте рішення. Кожен із нас недоречного слова боявся, бо могила поруч, мертва Марина в ній лежить. Попрощались вони зі мною та й пішли з коровою кудись до лісу. Яків за налигача веде, а Надійка лозиною підганяє. Додому, напевне, не скоро повернуться. В лісі їм легше дихати, ніж удома.
А я постояла на могилі й рушила до своєї хати. Незчулася, як і вечір надійшов.
Згадала про зошити Сергія. Я ж, мабуть, іще не казала, що Сергій, наслідуючи батька, також щось писав. Отож у моїй хаті існувало дві схованки для писань, хоч вони, оті писання, й не були схожими. Та, власне, й не могли бути.
Виклала Серґієві зошити на стіл, їх багато, вони різні — і товсті, в твердих обкладинках, і тоненькі, учнівські. Обкладинки Сергій для них сам склеював. Вибрала товстий, у ситцевій обкладинці. Колись мені Василь ситцю набрав, шматок залишився, а Сергій його для зошита використав. І знов перед моїми очима попливли спогади. Я гнала їх від себе, боялася спогадів, бо після них знов до самотності доводилось повертатися, тоді вона ставала нестерпною. Розгорнула навмання, побачила якісь формули та розрахунки, перекинула кілька сторінок і почала читати. Сторінки написані квапливо, нервово, наче Сергій боявся, що зникне та хвилина, коли йому світ почав відкриватися. Мабуть, виписав чорнило із авторучки, продовжував олівцем — спершу чорним, потім червоним.
І саме тоді, коли я читала, до моєї свідомості почала пробиватися думка: адже ж оці мої сторінки, — те, що я зараз пишу, — по суті є наслідуванням Серґієвої звички записувати все, що відбувалося з ним та з його душею. Хоч він мені й не показував своїх записів, але я бачила, що він просиджував над ними по кілька годин вечорами. Часом мені таки вдавалося заглянути через плече, отже, я знала, що то були роздуми про бачене та пережите. Сергій, здається, не читав Сковороди, а проте ніби з далекої минувшини почув його заклик: "Пізнай себе". Тепер, бач, і я навчаюся отієї мудрої науки...
Тут я дозволю собі дещо виписати із Серґієвого зошита. Я розуміла, що знайомство з Юрієм Тихоновичем та Ніною не могло не знайти свого відображення в нотатках Сергія. Я не помилилася: він приділив цьому знайомству чимало сторінок.
Ось вони.
VI. У БУДИНКУ ВЧЕНИХ
Я звик відвідувати лекції в Будинку вчених. Не всі вони однаково цікаві, але це ж так само, як і кіно: треба переглядати все, бо наперед не можна дізнатися, що тебе схвилює...
Нещодавно мене зацікавила лекція на тему: "Деякі проблеми сільського будівництва". Я й сам будівельник, люблю свою професію. Міське будівництво мені добре відомо. А як будуються на селах? Цього я не знав.
До лекції лишалося зо дві години. Поблукавши трохи у скверику, я зайшов до вестибуля Будинку вчених. Тут уже зібралося чимало слухачів. Здебільшого це були студенти та пенсіонери. Я нерідко задумувався, чому саме ця категорія людей найчастіше відвідує лекторій. Спершу впали в голову матеріальні причини: і ті, й ті мусили заощаджувати копійку, а театр коштує недешево. Та, мабуть, не лише в цьому справа. Студенти тут поповнювали свої знання — адже ж із лекціями інколи виступали відомі вчені. Що ж до пенсіонерів, то вони, скинувши з себе вантаж життєвих клопотів, тепер також робилися студентами. Раніше в них для цього просто не вистачало часу.