Оця прихована думка (чи, може, просто інстинкт селянський) мене глибоко ображала. Невже Василь гадав, що я не здатна побачити в ньому іншу силу — ту, якій не заважали ні кострубата милиця, ні прострелені груди? І я дозволила собі висловити цю образу. По його схудлому обличчю перебігла радість, йому було приємно чути мій осуд. Руки в нього були все ще сильні, мені навіть здавалося, що Василь неодмінно видужає. Стиснув мої пальці, потім поклав мою руку собі на груди і тихо сказав:
— Спасибі, мила... Пробач, якщо образив. Та я не хочу, щоб ти через мене роботу кидала. Не маю на це права. Серґієві не пиши про мої болячки. Може, іще діждусь...
Та не діждався Василь, доки син армію відслужить. Дали Серґієві коротеньку відпустку — на похорон батька. Я навіть не помітила, які зміни сталися в Серґієві. Тяжко мене вразила смерть Василя. Спершу здалося, що життя моє зміст втратило. Тільки тоді отямилась трохи, коли Сергій додому повернувся.
Довго додивлялася: в чому ж саме він іншим став? Сергій і до армії не був надто жвавий, та все ж не відмовлявся від хлоп'ячих веселощів. А тепер ті веселощі його вже не вабили. Стриманий, статечний, зайвого слова не почуєш. Заклопотаний не тим, як йому в житті влаштуватися — до цього він майже байдужий — а до чогось такого докопується, про що інші люди взагалі не думають.
Словом, я цього до ладу пояснити не зумію. Це міг би пояснити лише Сергій.
От, скажімо, почав вивчати теорію відносності. Я дуже зраділа: значить, до екзаменів готується, в інститут хоче вступити. Потім з'ясувалося, що він дбав не про те — вивчав просто для себе, не для екзаменів.
— Хочу знати, як світ влаштований. До Ейнштейна він був схожий на механізм годинника. Ще й досі дехто його таким уявляє. А він зовсім інший!..
Так Сергій пояснив своє захоплення Ейнштейном. Намагався й мені дещо передати. Ми ж бо не розуміємо ось чого: люди мого покоління виховувалися на механіці Ньютона. І це не просто фізика — це світобачення. Через те ми так часто і не розуміємо своїх дітей.
Дещо я осягнула. Ось таке, скажімо: речовина — будь-який предмет! — є лише законсервоване світло. Сергій каже: той, хто цього не здатний уявити, назавжди залишиться сліпим. Може, це й занадто. Але, на думку Сергія, саме тут пролягає межа поміж двома формами світогляду — ньютонівським та ейнштейнівським...
Перший рік він працював у лісництві, потім на баштовий кран перейшов. Тут недалеко від нас почали будувати готель для автотуристів. Дехто мотелем його називає. Це щось нове для нас, а Сергія завжди цікавило нове. На курси поїздив, та й прийняли його на роботу. Все було добре, навіть преміювали на свята.
Аж раптом...
Саме тут сталося те лихо, яке змушує мене писати оці рядки. Може, я їх і пишу для Сергія. Може, колись віддам йому оці зошити, бо добре знаю: ні сьогодні, ні завтра не зможу присилувати себе до розмови, на яку збираюся мало не все життя. Краще це записати, а потім, коли Сергія відпустять, віддати йому, нехай читає. А може, й не віддам, бо ще не знаю, як моя розповідь складеться.
Я наблизилась до найстрашнішого. Загинула людина під баштовим краном. Ой, та чи просто ж людина? Але про це потім. Забрали мого Сергія до в'язниці. Він одразу ж визнав себе винним. А воно ж не так, знаю, що не так! Хіба ж це він припасовує вантаж до стріли? Сергій сидить у своїй кабіні так високо, що вікові сосни звідти мало не луговою травицею видаються.
Було це за півгодини до обідньої перерви, та Яків з виконробом, видно, діждатися не могли, півлітру сіли розпивати. Так розповідають дівчата, які це бачили.
Марина щось помітила, кричати почала, всіх геть порозганяла. А виконроб із Яковом сидять собі на бетонних плитах та лише глузують:
— Чого репетуєш? Підходь, ми й для тебе залишили.
Вона-таки п'яничка, сині мішки під очима, але зараз було їй не до чарки. Мабуть, бачила, що вантаж ось-ось зірветься, і висить він просто над їхніми головами. Стрибнула до них, стусанами почала проганяти, їх виштовхала, а сама відбігти не встигла.
Тепер важко встановити, чому зірвався вантаж і хто в цьому винен. Лише Марина про це могла б розказати. Та в Марини вже не розпитаєш...
Хто ж вона, ця Марина? Чого опинилася на будівельному майданчику?..
Всяка смерть — це страшно. Але Марина...
Я й досі бачу її такою, яка вона була майже двадцять років тому, коли в сплюндрованій Вязьмі власноруч підписала документ про своє зречення від материнства. І не розбещеність її до цього привела, не власна легковажність — так склалося в неї життя, що не могла вона бути справжньою матір'ю для Сергійка. Любила дитину — любила над усе в житті! — але саме ця любов і змусила її віддати Сергійка чужим людям.
Нікого в неї не було — ні рідних, ні знайомих. Ніхто не знав, де вона живе, де працює. Та й чи працювала вона де-небудь? Інколи бачили її в місті з простягнутою рукою. Все, що їй кидали перехожі, Марина пропивала. Та коли приїздила до Сергія, зодягалася хоч і не пишно, зате охайно. Лише одуте обличчя свідчило про те, яким життям жила ця літня жінка. А горілка й зовсім зробила її похилою бабусею.
Ніхто також не знав, чому вона інколи провідувала Сергія. Між ними існувала якась таємнича, незрозуміла дружба. Про це знали тільки ми з Василем. Ми не боронили Марині підстерігати Сергійка десь по дорозі до школи. Пізніше, коли він повернувся з армії, Марина приходила до нього на роботу. Бувало, вона проводила його лісом аж до нашого хуторця. До хати не заходила — боляче їй було чути, що Сергій називає мене матір'ю. Бо таки ж не я — вона його рідна мати!..
Марина сама нас просила ніколи не розповідати Серґієві, ким вона йому доводилася. Називала себе нашою далекою родичкою, та й тільки. Сергій не раз у мене допитувався, чому тітка Марина обходить нашу хату. Йому здавалося, що це ми її колись образили, через те він так її жалів. Марина й сама розуміла, що любити її не можна — можна тільки жаліти, але іншою людиною стати вже не могла. Крадькома виявляла материнську ласку, дуже боялася, щоб Сергій не побачив її такою, якою бачили інші. Грошей ніколи в нього не брала, бо, мабуть, їй соромно було пропивати гроші, зароблені сином.