Правду кажучи, мені було приємно, що Смоковський нудьгував так само, як і я. Нарешті Кулик щось там зміркував (легко здогадатися, що саме) — і за допомогою доволі прозорих натяків повів справу до закінчення вечері.
Юрій Тихонович, здавалося, цілком виправдав його здогади, бо вийшов із хати услід за мною. Провів мене до трьох дубів, які ростуть на широкій галявині за селищем і, пильно оглянувши довкілля, що вже зодягалося в сутінки, сказав:
— Нам треба поговорити, Софіє Кирилівно, без свідків. А свідки ходять за вами невідступно.
— Що?! — скрикнула я, вкрай приголомшена його словами. — Які свідки?
— Не кричіть. І головне — не вважайте Смоковського вашим ворогом.
— Своїм ворогом, Юрію, я тебе ніколи не вважала. Якщо тобі цікаво,
ким я тебе вважала — можу сказати.
Він посміхнувся не без іронії.
— А чого ж? Кажи. Тобі я зобов'язаний життям.
— Я тебе з бою не виносила, — з відтінком осудливої в'їдливості зауважила я. Подумки відзначила, що він до мене звертається то на "ти", то на "ви", але вирішила не надавати цьому значення. Зрештою для нас було природним і те, й те — в залежності від настрою.
— Досить було поскаржитись комісарові...
— Мовчи! — ледве утримавшись, щоб не нагородити його ляпасом, вигукнула я. — Затям ліпше, ким я тебе вважаю. Немилосердним циніком. Ясно?
Він засміявся майже безтурботно.
— Ну звичайно! Ще б пак. Але саме в такій ролі, Соню, я тобі сьогодні й потрібний. Слухай мене уважно. Ти знаєш озеро, що називається Рогулькою?
— Звичайно.
— Тож постарайся бути там у суботу об одинадцятій ранку. Я приїду без шофера. А ти пильнуй, аби не привести за собою хвоста. Невже ти досі нічого не помічала?
— Нічого.
— Свята наївність. З Куликами не дружи.
— Це виключено.
— Ну, а тепер я повернуся до Петра Івановича, аби мати в його очах алібі. Вони саме підгодовують на кухні мого водія. До побачення, Соню.
Галантно поцілував мою руку й покрокував назад, до селища. А коли піщана дорога наближалася до лісової гущавини, там щось зашелестіло й захрустіло сухим галуззям. Мабуть, кабан. Та чому ж він мене супроводжує? Хрускіт і шелестіння час від часу повторювались — аж до самісінького хуторця. Пригадала, що таке траплялося й раніше, але я отим лісовим звукам не надавала значення — вважала їх природними.
Чи треба пояснювати, що я тієї ночі майже не спала? Хто ж такий Коробов, який від імені найвищих партійних органів забрав у мене економічну працю Василя? Якщо він працює в обкомі, тоді Юрко, звичайно, його повинен знати.
Відтак накотилася думка: а може, Євген Маркович працює не в обкомі, а в КДБ? Чи, можливо, там і там одразу? Чомусь я такого не припускала, хоч замолоду звикла чути, що КДБ — то є очі й вуха компартії. Але щоб оці вуха маскувалися під диких кабанів, супроводжуючи мене, скромну жінку-лікарку, яку покійний чоловік привчив ставитися до партії, мов до Господа Бога... Та хіба ж таке можливо?
Зрештою йдеться про надзвичайно важливі наукові висновки, які, на думку Василя, повинні врятувати народи Радянського Союзу від апокаліптичного мору і великої крові. І це має статися не через кілька століть, а всього лишень через два-три десятиліття.
Василь здужав упоратися з цією болісною проблемою (Боже, як вона обпікала йому нерви!) лише тому, що в нього були такі друзі й порадники, як дядько Сашко та Осадчий. Вони дали поштовх його думанню, а добре знання "Капіталу" — то вже був професійний обов'язок мого чоловіка. Саме в такому синтезі й могла виникнути пророча Василева праця.
Серед ночі підвелася з ліжка, відімкнула заповітну скриньку. Один примірник машинопису лежав у скриньці, але... Ні, цього не може бути! Мені видалося, що чиїсь руки його перегортали. Я мала звичку легенько заламувати кутик сторінки, яку минулого разу перечитувала. Примірник цей вважала робочим, то й поводилася з ним по-робочому. І ось, бач, кутик виявився відігнутим. А може, я не доглянула, помилилася?
Ми вміємо себе обдурювати, аби здобути заспокоєння. Отак і я себе заспокоїла цього разу. Потім, як завжди це робила, аби моя душа наблизилася до Василевої душі, розгорнула машинопис так, як він буцімто самочинно розгортався — і почала читати. Я ж бо зуміла себе переконати, що це не сама я розгортаю заповітні сторінки — це робить Василь моїми руками. Він хоче підтримати в мені впевненість, що жодної помилки тут немає: додатковий продукт (отже, й додаткова вартість як його віддзеркалення) народжується не просто із суспільної праці — по суті, вони народжуються із природи, а праця лишень сприяє їхньому народженню. Працю належить бачити не як матір, а лишень як бабцю-повитуху додаткової вартості. Отак, скажімо, за допомогою давнього-предавнього водогону (згадайте Маяковського) праця підіймає воду на десятий поверх. Та чи є в нас право оголосити працю матір'ю води? А саме вода в даному разі є і простим, і додатковим продуктом — отже, носієм додаткової вартості. Прийнявши Марксову теорію вартості, ми перевершуємо владу та компетенцію земної людини й перебираємо на себе обов'язки Бога. А щоб людська логіка не наштовхувалася на божественні шлагбауми, Маркс вимітає їх геть разом з Богом. Принаймні думає, що вимітає.
Ось я читаю у Василя:
"... Маркс не бачить різниці поміж працею землероба і працею промислового робітника — скажімо, ткача. За Марксом, там і там додаткова вартість створюється однаково — із надлишку людської праці. Якщо казати про ткача, то в цьому разі (хоч і не без застережень) можна погодитися з Марксом: додаткова вартість виникає із праці. Принаймні так це виглядає зовні: ткач отримав 10 кілограмів вовни і виткав із неї 10 кілограмів тканини. Але ж тепер ми вже міряємо вовну не на кілограми, а на метри — отже, міряємо фактично працю ткача. В такому разі можна застосувати бухгалтерські вправи Маркса — тобто показати, що фінансово (й тільки фінансово!) певна частка вартості залишається в кишені капіталіста. Він має право її пропити або використати на розбудову виробництва. Але ж ми добре бачимо, що капіталіст хмеліє від самої розбудови виробництва — така природа його психіки. Інакше він перестане бути капіталістом і опиниться на смітнику.