Залишивши Романа в полковому шпиталі, що містився внизу, біля Дніпра, Звенигора пристав до своїх земляків-лубенців і тепер лежав у передньому ряду якраз на стику з дивізією Гордона. Його сусідом ліворуч був дядько Іваник, а праворуч — Кузьма Рожков. Визволення Романа і героїчна смерть Гриви зблизили запорожця зі стрільцем, і вони, скориставшись сусідством своїх частин, залягли в шанці поруч. Добре мати в бою сміливого і вірного товариша!
Перші атаки турків захлинулися. Кинувши вбитих і поранених, яничари відкотилися назад.
Іваник потирав руки, радів.
— А, матері вашій ковінька, тікаєте! Дали вам джосу, знаєте-маєте! Ну, суньтеся сюди ще раз, чорти голомозі, — тут вам і смерть буде! — Він погрозив маленьким кулачком. — Не на таких напали!
Звенигора і Рожков лагідно підсміювались над задерикуватим козачком. Хтозна, як поведеться безсилий Іваник у рукопашному бою, а стріляє він досить влучно.
Після короткого перепочинку турки знову пішли в наступ. Ударили тулумбаси — і темні ворожі лави несамовито понеслися на сердюцькі шанці, хлюпнули на них скаженою люттю, як море прибоєм. Залпи з мушкетів не спинили їх. Зав'язався рукопашний бій.
Озвірілі яничари з вереском налітали на сердюків. У шанцях, на горбах, поміж возами тисячі людей, кинувши мушкети додолу, билися на шаблях. Лубенці стояли безстрашно, ні на крок не відступали назад. Поряд з ними — стрільці Гордона.
Серце Арсенове кипіло люттю і завзяттям. Його шабля не знала втоми. Він бачив перед собою ворогів, які безводним південним степом тягли його на аркані, знущалися з нього і катували, мов тварину. Тепер вони прийшли сюди, щоб зробити таке з усім народом... Ні, швидше він ляже кістьми на цих лисих придніпровських горбах, ніж побачить, як татарською сирицею в'язатимуть білі руки Златки і Стехи!..
Бій завирував по всьому полю. Але кожному з бійців здавалося, що саме на нього налетіли найзапекліші яничари, що саме він зараз відстоює честь усього війська.
Поряд з Арсеном билися Іваник і Кузьма Рожков. Маленький сердючок виявився напрочуд безстрашною людиною. Він не міг дістати своєю шабелькою ворогів, але нападав на них так люто і безоглядно, що ті, ошелешені несподіваним натиском, а особливо пронизливим виском, з яким накидався на них "малий шайтан", відступали. Та вони не могли утекти від шаблі Звенигори. Ще ніколи запорожець не бився з таким несамовитим піднесенням, як сьогодні. Весь горб, на якому турки оточили їх трьох, геть покрився тілами убитих і поранених яничарів.
— Арсене, стережись! — раптом крикнув Іваник.
Звенигора оглянувся. На нього летів, страшно витріщивши очі, яничарський ага. Довга крива шаблюка високо занесена для удару. Ще мить — і вона увіп'ється в Арсенову голову. А тут, спереду, насідає зразу аж троє... Порятунку нема!
Це зрозумів також Іваник. Його маленьке тіло зібралося в тугу пружину і метнулося прудким клубком під ноги туркові. Ага перечепився і впав. Обоє покотилися по землі. Шабля Рожкова визволила Іваника від неминучої смерті.
Іваник схопився, копнув ногою тепле тіло аги.
— З тебе досить, турчине! Одвоювався, знаєш-маєш! — І знову, схопивши шаблю, кинувся на ворогів.
На виручку лубенцям прибув Миргородський полк на чолі з самим гетьманом. Миргородці обігнали Самойловича, ввірвалися на позиції лубенців, з ходу ударили... Тисячоголосе "слава" сколихнуло землю. Яничари здригнули. Відступили. Намагалися затриматися в передпіллі, та натиск був такий сильний, що тікали аж до своїх шанців.
Другого й третього дня Кара Мустафа скерував вогонь усіх своїх гармат на курські й московські стрілецькі полки. Після жорстокого обстрілу, що тривав від світанку до снідання, яничари, спагії, татари в пішому і кінному строю безперервно, аж до вечора, атакували, намагаючись зламати оборону росіян. Але й тут успіху не мали. Запрудили тілами убитих і поранених шанці, облили кров'ю руді крутолобі пагорби — і знову відступили.
А в ніч на 18 серпня 1678 року російсько-українські війська перейшли в рішучий наступ по всьому Бужинському полю.
Бій закипів одночасно на всіх напрямках. Скритно наблизившись апрошами до ворожих позицій, стрільці й сердюки густими лавами ринули в турецькі шанці. На лівому крилі кінні козацькі полки з ходу глибоко ввігналися в стик між Кримською та Буджацькою ордами.
Ніч була тиха, тепла, місячна. В безхмарному темно-синьому небі мерехтіли летючими світлячками великі мерехтливі зорі. Внизу, під горами, голубим кришталем блищав проти місяця Дніпро.
І ніч, і придніпровські пагорби в одну мить здригнулися від тупоту, крику, гуркоту гармат і мушкетної стрілянини. Велетенською підковою — на кілька верст — завирувало, загуло, заклекотало несамовите криваве бойовисько.
До самого світанку битва лютувала з перемінним успіхом. Турки й татари всюди чинили відчайдушний опір. Сили сторін були майже рівні.
Тоді Самойлович і Ромодановський кинули в бій два свіжі піхотні полки. Поріділі ряди турецьких аскерів не витримали навального удару — здригнулися і покотилися назад. Стрільці й сердюки перемахнули через ворожі шанці, врізалися в натовп утікачів, сіючи серед них страх і замішання.
Звенигора з Рожковим та Іваником опинилися в самій гущі бою. Резервні сердюцький та стрілецький полки наступали якраз на їхній позиції і затягнули з собою і їх у прорив, що утворився в турецькій обороні. Вони бігли разом з усіма, кричали, вимахували шаблями і рубали темні постаті, що виринали зі світанкової імли.
Коли вибігли на горб, побачили, що й праворуч і ліворуч турки зосталися далеко позаду. Перед ними — кроків за двісті — на високій могилі мріло велике шатро, біля якого на тонкій тичці майорів білий бунчук. Перед шатром стояв чималий гурт людей. В сірій імлі годі було розпізнати, хто то, але якесь підсвідоме чуття підказало Звенигорі, що перед ними — сам візир Кара Мустафа з почтом... Яка щаслива нагода захопити його в полон! Ще один ривок — і...
Тут запорожцеві спало інше на думку. Не раз і не два вчив його старий Метелиця: "Якщо хочеш меншими силами здолати могутнішого ворога, зроби щось таке, щоб посіяти в його серці страх! Убий у ньому віру в перемогу!" А хвилина для того, щоб підсікти бойовий дух яничарів, якнайкраща.