Візир повів бровою — аскери, уклонившись, вийшли.
— Ти розумієш по-турецькому, князю?
— Трохи, — злегка вклонився князь Андрій.
— Ти знаєш, що твій ата [29] — воєвода уруських військ під Чигирином?
— Знаю.
— Ти завтра будеш вільний, коли напишеш батькові, щоб здав Чигирин... Тобто дістанеш волю після того, як воєвода здасть місто!
— Я цього не напишу, великий візире.
— Я примушу тебе зробити це!
— Навіть аллах не примусить! Пробач мені великодушно, великий візире.
— Тоді ти вмреш лютою смертю!
— Умру. Всі ми смертні.
Візир здивовано глянув на бранця. Юродивий чи фанатик?
У цей час відкинувся полог намету — ввійшов ага. Вклонився.
— Великий візире, загін спагіїв захопив у полі козака-запорожця з важливим листом від Урус-шайтана Сірка.
— Про що лист?
— Запорожці нібито бажають служити нашому сонцесяйному султанові.
— Введи козака!.. Чекай—хто його захопив?
— Джаббар-ага і Гамід-ага.
— Хай увійдуть теж.
Ага плеснув у долоні — до намету аскери ввели Звенигору. Потім зайшли Гамід і Джаббар-ага. Вклонилися візирові аж до землі.
Звенигора мав зв'язані руки і привітався до візира легким поклоном голови.
— Чому посланець зв'язаний? — нахмурив брови візир. Джаббар-ага хотів відповісти, але його випередив Гамід. Це він наполіг, щоб козака було зв'язано.
— Я не довіряю йому, великий і преславний візире. Це мій колишній раб, невільник, який підняв повстання, спалив мій маєток, а потім утік. Я прошу вас, великий повелителю правовірних, пізніше віддати його мені, щоб я міг вчинити над ним справедливий суд, — сказав Гамід і ще раз низько вклонився.
Кара Мустафа вислухав його неуважно."
— Де лист?
Джаббар-ага подав білий сувій.
— Але хто ж мені прочитає його? Покличте драгомана!
— Я прочитаю, — виступив наперед Звенигора.
— О, ти розумієш по-турецькому?
— Так, великий візире.
— Розв'яжіть йому руки!
Блиснув ятаган аги — і мотузок упав додолу.
— Читай! — наказав Кара Мустафа.
Звенигора взяв папір. На мить зам'явся, напружено думаючи, що робити. Дослівно перекласти листа чи продовжувати обманювати і візира, як обманув Гаміда і Джаббара-агу? Якщо зробити перше, то, напевне, зразу позбудешся голови, зате .вразиш візира в найболючіше місце звісткою про падіння Кизи-Кермена і розгром турецької флотилії... Якщо ж зробити друге, то відтягнеш страту на якусь годину, поки прийде драгоман і перекладе листа правильно... А потім?.. А потім—однаково смерть!.. Е-е, чи пан, чи пропав — читай, Арсене!
Він розправив аркуш і почав читати, слідкуючи за виразом обличчя візира. Кара Мустафа спочатку слухав з подивом, потім почав багровіти. Падіння Кизи-Кермена! Флотилія з припасами! Це була страшна несподіванка. Як грім рад головою...
— "...Липня 12 числа проти Краснякова, — читав Звени-гора, — на гирлі Корабельному, ударив на ті всі суди, оволодів єсми ними, одно тільки судно парусами і многими гребці втекло... Визволено всіх невільників, взято п'ятсот полонеників, сім гармат, тридцять прапорів і все продовольство, а такожди корабельного пашу... Ясир, призначений для тебе, ясновельможний гетьмане, залишив під вартою в Кардишині... Пашу з вірними людьми посилаю до тебе з тим, щоб ти відправив його в дарунок його царській милості государеві московському... А сам з товариством іду на Буг к турському мосту і заставі, яку, дасть бог, погромлю... Кошовий отаман Сірко".
— Що це все значить? —вигукнув візир. — Ти мене обманув, гяуре?
— Ні, великий візире, я обмалював свого лютого ворога Гаміда. А вам я прочитав справжнього листа кошового...
— А ти відаєш, що тебе чекає?
Наперед виступив Гамід.
— Великий повелителю правовірних, дозволь мені розправитися з собакою! Прошу дарувати мені таку милїсть, мудрий раднику володаря трьох суходолів!
Роздратований Кара Мустафа, здається, тільки тепер згадав, що в наметі знаходяться сторонні люди, яким не варто було чути такі невтішні для турків вісті з Запорожжя. Він спалахнув.
— Геть усі звідси! І забудьте про те, що тут чули! Гамід, Джаббар-ага, а також вартові, задкуючи і кланяючись безперервно, безшумно зникли за пологом.
Князь Андрій торкнувся Звенигориного плеча, сказав тихо:
— Спасибі, козаче, за добрі вісті. Втішив моє серце.
— Ти хто такий? — Арсен зі співчуттям подивився аа закованого в залізо невільника.
— Князь Андрій Ромодановський.
— Що? —вигукнув Арсен. —Ти син боярина Ромо-дановського?
— Так. А ти знаєш мого батька?
— Ще б пак! Я зустрічався з ним і розмовляв.
Візир мовчки стежив за їхньою розмовою. Не перебивав. Вслухався в чужу мову і про щось напружено думав. Очі його горіли. На високому темному лобі зійшлися тугі зморшки.
Зненацька він плеснув у долоні. Ввійшов ага.
— Вивести невільника!
Князя Андрія повели.
Візир встав, підійшов до Звенигори. Довго мовчки свердлив його пронизливим поглядом вузьких чорних очей. Нарешті, промовив:
— Ти народився під щасливою зорею, гяуре! Дякуй аллахові за це!
Звенигора запитливо глянув у колючі очі візира, не розуміючи, куди він гне. А візир вів далі:
— Ти знаєш, хто цей невільник?
— Знаю. Нещасний син воєводи Ромодановського.
— Так, син Ромодана-паші... Його доля тісно переплелася сьогодні з твоєю!
— Як саме?
— Я зараз напишу листа Ромодану-паші. Віднесеш.
— Тобто...
— Так, ти будеш вільний. Мої люди виведуть тебе до стану урусів.
Кара Мустафа пройшов у глибину намету до похідного столика, на якому в підсвічнику горіла свічка, взяв довге біле перо, замислено подивився в маленьке слюдяне віконце. Потім рвучко кинув перо на стіл і повернувся до козака.
— Ні, писати не буду! Передаси усно Ромодану-паші... Слово в слово!.. Слухай уважно!
4
— Неймовірно! — вигукнув боярин Ромодановський, схоплюючись із м'якого, обтягнутого червоним оксамитом дзиґлика. Він гостював у гетьмана, а той любив багатство і затишок і навіть у походи возив за собою дорогі речі — крісла, ліжка, одяг. — Неймовірно! Ти бачив мого сина? У наметі самого Кара Мустафи? Отже, татари таки здалися на підмову і домагання турків!.. Видали їм князя Андрія... Що ж казав візир?
Ромодановський був схвильований. Нервово смикав себе за бороду, важко сопів. Підійшов, поклав руку на плече Звенигорі.