— Пане Мартине, глянь! Чи я сплю, чи мені таке мерещиться? Гамід!
Спихальський отетерів, здавалося, йому перехопило дихання.
— Псякрев! Холера ясна! Але ж то насправді він —— Гамід! — загримів поляк. — Нєх мене шляк трафить, якщо я помиляюсь!.. Гай-гай, де то ми з ним зустрілися, стонайцять чортів йому в пельку! — І вигукнув щосили: — Гаміде!
Турки зарухалися, щось швидко заговорили, а Гамід, уздрівши Спихальського, а потім Звенигору, враз посірів і зробив мимовільний рух рукою, ніби хотів захиститися від удару.
Звенигора рвонувся вперед, відштовхнув вартового і в одну мить опинився перед Гамідом. Спахія скрикнув з переляку. Звенигора посміхнувся.
— Гамід-ага, от де довелося нам зустрітися! Недарма говориться: тільки гора з горою не сходиться... Як же живеться-ведеться, ага? Салям!
— Салям, — пробубонів непевно Гамід.
— Що привело тебе сюди, ага?
— Справи.
— І ти не побоявся їхати в Січ, знаючи, що я живий?
— Я посол хондкара. Моя особа недоторканна, — попередив Гамід, відчувши в словах козака погрозу.
Запорожці притихли, вслухаючись у чужу мову. Турки теж мовчали, бо ніхто з них не знав, які криваві стосунки зв'язували цих двох людей. Один Спихальський, схвильовано сопучи за плечима у Звенигори, допитувався: "Що він сказав. Арсене?" Та той не звертав на його слова уваги.
— Я теж був послом від нашого кошового, й ага знає, ким став в Аксу і які злигодні витерпів, поки добрався додому... Та хай ага зараз не боїться: ми тут, на Запорожжі, шануємо послів. І поки ага в Січі, я його й пальцем не зачеплю. Але в полі... — Звенигора витримав паузу, що була красномовніша за слова. — Але в полі, якщо аллах пошле таку зустріч, ми схрестимо шаблі!
— Я теж приїхав у ваші степи не для того, щоб уникати небезпеки, — набундючився Гамід, зрозумівши, що Звенигора зараз йому не страшний.
— Гамід-ага, тобі, напевне, кортить дізнатися, що сталося з воєводою Младеном, Златкою і Якубом? — повернув Звенигора розмову в інше русло.
— Безперечно. Хоча про Младена я здогадуюсь: він загинув! — зі злобою вигукнув спахія.
— Помиляєшся, ага. Вони всі живі й дужі. І не гублять надії поквитатися з тобою за всі твої злочини!
— Он як! Ви всі гуртом уже не раз намагалися зжити мене зі світу, та аллах береже свого вірного Сина...
— А де зараз Ненко, ага? — Звенигора не назвав його Сафар-беєм навмисне, щоб супутники Гаміда не зрозуміли, про кого йде мова. — Що з ним?
— Він у війську падишаха. Де б же йому ще бути? Живий, здоровий і рветься бити гяурів!
— Не відмов, ага, в ласці, — передай Ненкові привіт, скажи, що ми всі теж живі, здорові і пам'ятаємо його.
Гамід пробурчав у відповідь щось нерозбірливе. І в цю мить сколихнувся натовп, розступився, — від військової канцелярії йшли два курінні отамани і підскарбій. Побачивши Звенигору, підскарбій Поманив його пальцем до себе, сказав:
— Арсене, йди негайно до кошового. У нього буде розмова з оцими...
Отамани привіталися до турецьких послів.
— Привіт і шана! Честь і повага! Кошовий отаман преславного війська Низового Запорозького чекає на вас, посли!
2
— Заходь, Арсене! — почувся голос кошового.
Звенигора зайшов — і зупинився біля порога: за столом, що стояв углибині великої світлиці, сиділи двоє — кошовий Сірко і Свирид Многогрішний. "Що за день сьогодні! — подумав запорожець. — Бракувало ще зустрітися з Сафар-беєм!"
Він пильно глянув на свого давнього знайомого. Це вже був не той Многогрішний, якого він знав у Туреччині. Де й поділися миршавість і виснаження! Свирид погладшав і ніби помолодшав. На ньому добре лежав червоний жупан з тонкого сукна, а на ногах красувалися м'які чоботи на підковах.
— Чолом, батьку кошовий! Чолом, дядьку Свириде! Яким вітром?
Сірко у відповідь кивнув головою. Многогрішний поважно встав і згорда вклонився.
— Чолом, козаче. А прибув вітром попутним — до батька кошового від князя України Георга Гедеона Вензика Хмельницького з листом, а також — як провожатий посольства турецького султана до запорозьких козаків. Величай мене, козаче, паном хорунжим, а не дядьком Свиридом.
Звенигора мовчки вклонився, але не приховував того, що дивується, як змінився дядько Свирид; пиха, що так і просвічувала в його очах і на всьому округлому обличчі, видавалась козакові смішною. Запорожцеві було відомо, що нещасний син Богдана Хмельницького Юрій після багаторічних поневірянь у татарському та турецькому полоні згодився під тиском яничарів проголосити себе князем
України і навіть брав торік участь в облозі Чигирина. Правда, військо його складалося з татар, які на чолі з турецьким агою Аземом не стільки штурмували Чигирин, скільки дивилися за тим, щоб їхній "князь" не переметнувся на бік урусів. Та було в нього і вісімдесят козаків з тих невільників турецьких, які, щоб урятувати життя, зголосилися служити у війську падишаха. Пригадавши, що Многогрішний умовляв невільників у Семивежному замку в Стамбулі йти на службу до турків, Звенигора зрозумів, як він опинився у війську Юрія Хмельницького. Але з чим він прибув на Січ?
Плин Арсенових думок порушив Сірко: кошовий, очевидно, продовжував попередню розмову.
— Бог — свідок душі моєї: я ніколи не ходив з військом на Україну, щоб розоряти вітчизну свою! Не хвалячись, істинно кажу: всі мої турботи і старання були направлені на те, щоб завдати шкоди нашим одвічним ворогам-бусурменам. І тепер, на схилі років моїх, я думаю не про владу й почесті, не про військові подвиги, а про те, щоб до останніх днів моїх твердо стояти проти тих же давніх ворогів наших — бусурменів... Отак і передай князеві своєму Юрію!.. А ще скажи: турки й татари стільки горя й зла завдали народові нашому, стількох наших людей порубали, а інших заарканили й потягли в неволю, що не з ними мав би Юрась Хмельниченко здобувати для себе дідизну свою — Суботів і славний город Чигирин. Народ не зрозуміє його і не підтримає... Тож хай не сподівається і на підтримку запорожців!..
Многогрішний зблід. Слухаючи мову Сірка, неспокійно бігав поглядом по світлиці і м'яв у руках хутряну шапку з оксамитовим верхом. Видно, не сподівався він відмови, як, мабуть, не сподівався її і сам Юрій Хмельницький.