Чорнобай розгадав задум козаків і, зрізавши кут, утворений дорогами, швидко наближався. Не останню роль тут грало, мабуть, те, що у нього були свіжі, нестомлені коні.
Почалася погоня.
Гула під копитами земля. Бряжчала козацька зброя. По праву руч промайнули біленькі хати села — і три загони вирвалися в степ. Передній явно стишував хід. Не призвичаєні до швидкої верхової їзди полонянки ледве держалися в сідлах, і це змушувало Романа і Гриву притримувати своїх коней.
Нарешті, коли стало ясно, що до темряви відірватися від погоні не пощастить, Звенигора на ходу крикнув:
— Приготувати мушкети! Стріляти на ходу залпом! Цілитися не в вершників, а в коней!
Козаки зірвали з-за спин мушкети, розсипалися лавою, щоб не зачепити своїх. На горбі Звенигора подав знак зупинитися. Верхівці осадили коней і, не розвертаючи їх, впівоберта приклали мушкети до пліч.
— Пали!
Гримнув залп. Три чи чотири переслідувачі рухнули на землю. Інші зупинилися. Коні здибилися, злякано заіржали. Почувся крик і стогін поранених. Потім усе зникло — пороховий дим кострубатою хмаркою поволі посунув на переслідувачів і прикрив їх від козаків.
— Вперед! — гукнув Звенигора.
Прищуливши вуха, коні рвонули щодуху. Постріли, крики, запах диму стривожили їх, наддали нових сил, і втікачі прудко помчали до лісу.
Через дві-три сотні кроків Звенигора оглянувся. У нього радісно тьохнуло серце: випробуваний у багатьох боях запорозький засіб зупинити наступ ворожої кінноти цілком виправдав себе і тут. Загін Чорнобая, збившись у купу, тупцявся на місці. Видно, смерть чи поранення кількох товаришів відбили у пахолків охоту продовжувати переслідування.
Незабаром вечорові сутінки погустішали і темно-сизою пеленою покрили степ. Тепер Чорнобай, хоч би й хотів і мав сили, мусив би припинити погоню.
7
Справді, несподіваний козацький залп викликав у загоні Чорнобая велике замішання. Два пахолки були поранені. Ще четверо, упавши з тяжко поранених коней, так забилися, що в першу хвилину не могли прийти до пам'яті і товариші вважали їх загиблими. Сам Чорнобай лишився неушкоджений. Він хотів продовжувати погоню, але ніхто за ним не поїхав. Тому він наказав підібрати поранених і вертатися додому.
У фортеці, кинувши поводи пахолкові, наказав:
— Розшукайте Минку і приведіть до мене! А також пошліть за Тхором і Митрофаном — хай зайдуть!
А сам пройшов до себе в спочивальню, зірвав зі стіни два пістолі — застромив за пояс і, сівши край столу на лаву, задумався. Становище його враз ускладнилося. Повернення з неволі Звенигори було як грім серед ясного неба.
Тільки чудом урятувався він сьогодні. Але небезпека не минула. Запорожець у перший-ліпший день може повернутися з більшими силами або підстереже його десь одного і пошле кулю в спину. Отже, було про що подумати сотникові.
Грюкнули двері — і пахолки ввели Минку.
Чорнобай підвів голову, суворо глипнув на хлопця.
— Підійди ближче! А ви — геть звідси!
Коли пахолки вийшли, Чорнобай встав, підійшов до Минки. У хлопця задрижали коліна.
— Це ти впустив тих розбійників, падлюко? — прошипів господар. — Скільки вони тобі заплатили?
— Батечку, їй-богу, нічого! — забелькотав Минка. —— Хай мене грім поб'є, коли брешу!.. Я думав, люди з Немирова... Від Юрія Хмельницького або від Многогрішного... А виявилося...
— Ти чув, що вони тут говорили?
— Чув.
По тому, як у Чорнобая блиснули очі, хлопець зрозумів, що бовкнув зайве. Руки його ще більше затремтіли.
— Кому про те розповідав? Тільки правду!
— Нікому. Хай мені язик одсохне, коли брешу!
— Забожись!
— Хрест мене побий, нікому!.. Хіба я маленький?
— Гаразд. Іди!
Хлопець повернувся і ступив крок до дверей. В ту ж мить блиснув у Чорнобаєвій руці ятаган — і пахолок, не встигнувши крикнути, упав на підлогу. Чорнобай нахилився над ним і вдарив ще раз, цілячись у серце. Потім витер ятаган об одяг пахолка і знову сів на лаву.
Через деякий час у сінях почулися кроки. Чорнобай схопився, викресав вогню — запалив свічку. Потім прочинив двері.
— Це ти, Митрофане?
— Я, — почувся протяжний голос.
— А Тхір з тобою?
— Та вже ж.
— Заходьте!
Пахолки боязко зайшли до світлиці. Після поїздки за Дніпро вони міцно спали і тепер, почувши про напад на фортецю і про погоню, в якій вони не брали участі, не знали, чого чекати від господаря. Побачивши на підлозі труп, зупинилися. Митрофан перехрестився.
— Невже Минка?
Чорнобай не відповів. Зачинивши за пахолками двері, підштовхнув їх на середину кімнати і став насупроти.
Пахолки відчули небезпеку. Митрофан, мов спутаний кінь, незграбно переступав з ноги на ногу. Тхір, невеликий, верткий, норовив заховатися за довготелесого товариша. Але Чорнобай крикнув на нього:
— Чого крутишся, мов муха в окропі? Перед ким стоїш, падло? Забув?
Тхір завмер, гарячкове думаючи, звідки чекати напасті. Митрофан придуркувато дивився на господаря. Його неповороткий розум не міг збагнути, що трапилося. А Чорнобай раптом приголомшив обох несподіваним запитанням:
— Де ви поділи Звенигору?
Митрофан вирячив очі.
— Якого Звенигору?
— Не прикидайся дурнішим, як є, йолопе! — гримнув на нього Чорнобай. — Того козака, що я звелів посадити на палю, а потім кинути в озеро!
— А-а, — Митрофан повернувся до Тхора з таким виразом, ніби говорив: "Бач, я ж тобі казав!"
Тхір улесливо усміхнувся, винувато опустив очі.
— Ми продали його Алі, пане.
— Продали Алі? Як же ви посміли, нещасні?
— Митрофан підбив... Каже, господар заробив добре, а ми хіба не люди? Я й не хотів, але він напосівся... Погрожував...
Митрофан ще дужче вирячив очі. Обличчя його посиніло від гніву. Він аж задихнувся, почувши, як Тхір звалює з себе вину й перекладає на нього, і не міг нічого сказати в своє виправдання. Він здебільшого орудував кулаками, тому, не довго думаючи, зацідив Тхореві у вухо. Той відлетів до вікна і вихопив пістоль. Гримнув постріл. Митрофан зойкнув, схопився за груди й поволі осів на підлогу.
Чорнобай усе ще непорушно стояв біля столу, тільки уважно слідкував за кожним рухом Тхора, тримаючи напоготові зведений пістоль. Тхір кинувся до Митрофана, що впав поряд з Минкою, заглянув в обличчя.
— Готовий!