— Здавайся, гяур! — кричали.
Арсен побіг попід стіною вперед, назираючи, чи нема де місцини, якою він вихопився б нагору. Але такої місцини не було. Зате з чагарів вискочило ще кілька спагіїв і кинулися йому навперейми. Він зупинився, важко дихаючи. Стиснув у руці пістоль. Однак і вистрілити не пощастило: з полка здуло порох, і спалаху не вийшло.
Його схопили зразу троє. Потім надбігло ще двоє. Він намагався випручатися, вирватися, з їхніх рук, та нападники виявилися спритними й міцними людьми — звалили його додолу, зв'язали.
Побачивши полоненого козака, Гамід аж засичав від радощів. Підскочив — запустив руку за пазуху бекеші...
Звенигора іронічно усміхнувся.
— Даремно шукаєш, ага!
— Мовчи! Ні слова! — вереснув Гамід, не бажаючи, щоб воїни знали про пропажу султанського фірману, і вивернув Арсенові кишені.
Але і там фірману не було.
Гамід відіслав аскерів наперед.
— Де фірман, урус?
— Я його заховав, ага. Бачиш же — при мені немає...
— Де заховав? Чи передав кому?
— Ні, не передавав. Пошукай отам, під горою. Може, пощастить знайти. — Козак насмішкувато повів оком.
— Що ти мені голову морочиш? Кажи правду, якщо хочеш жити!
Звенигора прекрасно розумів, що жити йому тільки до того часу, коли Гамід втратить віру, що випитає у нього що-небудь корисне для себе про фірман. Тому з самого початку повів себе так, щоб у Гаміда жевріла надія добитися свого.
— Я й кажу правду. Фірман я заховав. Давай, Гамід-ага, домовимося: я тобі — фірман повертаю, ти мені — життя!
Незважаючи на трагічність становища, він не зміг стримати гіркої посмішки, пригадавши, що повторив слова Гаміда, які той говорив якусь годину тому в хані Абді-аги... Все-таки хитромудра штука — життя! Не встигнеш кліпнути оком, як воно враз повернеться до тебе іншим боком, піднесе таку заковику, якої ніяк не сподівався...
Гамід зразу повеселішав.
— Я тобі обіцяю це. Давай фірман!
— Е-е, знайди, ага, дурнішого! Не так це робиться!
Тут гримнув гайдутинський залп. Погоня за Драганом і Златкою припинилася. Спагії відкотилися назад. І Гамід, наказавши одному із аскерів, що саме під'їхав, берегти полоненого, як зіницю ока, помчав до своїх воїнів.
І ось лежить він, кілька хвилин тому вільний козак, а тепер — нерухома колода, в холодній і мокрій від розталого снігу ямі й дивиться на рябе, побите віспою обличчя свого вартового.
— Гей, ага-джан, — звертається Звенигора до нього, — ти бачиш — я підпливаю водою... Витягни мене на сухе!
— Не втопишся!
— Але простуджуся, дурна твоя голова! Мене звільнять, і я тоді пригадаю тобі ці слова.
Вартовий закліпав очима. Він не знав, хто перед ним. Дорогий спагіївський одяг свідчив, що стереже він незвичайну птицю. Врешті, якщо витягнути його з ями на сухе, яка в тому провина? І аскер виволік полоненого наверх, поклав проти сонця під брилою ніздрюватого вапняку.
Звідси було видно дорогу, гурт спагіїв на ній і вершників, що все прибували зі Слівена. Серед загону яничарів Звенигора впізнав Сафар-бея. Ага був насуплений, здавався заклопотаним. Побачивши Звенигору, він осадив коня.
— Ти? — Він був здивований і вражений.
— Так, Сафар-бею. Це я. Завдяки твоїй ласці...
Сафар-бей мовчки відвернувся, ударив коня. Помчав услід за своїми воїнами.
Увечері, після невдалого наступу на гайдутинів, Гамід дав наказ розбити табір і поставити посилені дозори. Спагії і яничари запалили вогнища. Вони не зважали на близькість гайдутинів: перевага була на їхньому боці. Зі Слівена прибули підводи з припасами — і зголоднілі люди накинулися на вечерю.
Гамід і Сафар-бей підійшли до Звенигори. Відблиск від вогнища падав на їхні обличчя. Гамід дав знак вартовому, що той може йти.
— Ти мав час, гяуре, подумати над своєю долею, — промовив Гамід. — Скажи, де фірман, і я відпущу тебе!
— Я дуже добре тебе знаю, Гаміде, щоб повірити твоїм словам.
— Тоді зараз же зателіпаєшся на гілляці! Гей, люди!
— Чекай, Гамід-ага, — втрутився Сафар-бей. — Повісити ніколи не пізно... Козак і справді має підстави не вірити твоїм обіцянкам. І ми повинні зрозуміти його: він хоче виторгувати собі життя за фірман.
— Але ж його при ньому нема! Я впевнений, що він устиг передати фірман гайдутинам...
— То ми можемо запропонувати їм обмін... Гадаю, що гра варта свічок. Якщо ми не хочемо мати від беглер-бея неприємностей, вірніш, якщо ти не хочеш мати неприємностей, бо я тут ні при чому, то ми повинні роздобути той фірман, чого б це нам не коштувало! Гайдутини не мають причини не піти на такий обмін. Козака вони цінять, як це мені відомо, досить високо, а зміст фірману досі для них не становить таємниці.
Гамід мовчав. Люто зиркав на Звенигору. З якою насолодою він піддав би його тортурам, а потім накинув би зашморг на шию! Та ба! Страх за власну шкуру примушував його стримуватись, бути поміркованим. Думка Сафар-бея про обмін, якщо фірман і справді уже в гайдутинів, сподобалась йому.
— Ну, що ж, гаразд, — буркнув похмуро. — Я згоден... Як же це зробити? Я боюсь, що до ранку від гайдутинів і слід прохолоне. Чуєш, гяуре?
— Нікуди вони звідси не підуть, — сказав Сафар-бей. — Вони знають, що Звенигора у нас у полоні, і постараються відбити його. Зі сходом сонця пошлемо кого-небудь на переговори.
— Гаразд, — погодився Гамід і гукнув вартового.
Ніч була холодна. Спагії і яничари напнули намети, та про Звенигору ніхто не потурбувався, і він, зв'язаний, мокрий, тремтів від нічного холоду. Вартовий теж мерз. До півночі, поки горіли вогнища, він ходив, а, стомившись, закутався в опанчину і сів під скелею, поставивши яничарку між ногами.
Небо було зоряне, але безмісячне. Пофоркували в темряві коні, перегукувалися дозорці.
Перед світом Звенигорі здалося, що вартовий заснув. Чулося його рівне дихання. Та що з того, коли ти зв'язаний? Лежиш, мов камінь! І козак важко зітхає.
Десь позаду, за шатром, що стояло недалеко від дороги, почулися скрадливі кроки. Звенигора насторожився. Хтось прямує до нього. Хто б це міг бути? Може, Драган? Нічого не видно.
Хтось постояв, ніби прислухався. Потім Звенигора відчув, як чиїсь руки намацали мотузки, якими він був зв'язаний, в темряві блиснуло лезо ятагана — і він відчув себе вільним. Затаїв дихання, розминаючи затерплі руки й ноги. Повернув голову, щоб глянути на свого рятівника, але побачив тільки темну постать, що хутко зникала в нічній імлі.