— Скажений віслюк!
— Негідник! Чума б тебе забрала!
— Стамбульський злодюга! Розбійник!
Образливі вигуки сипалися зі всіх боків, та Абдурахман на те не зважав. Лайка ще більше розпалювала його, і він, оскаженівши, бив Звенигору смертним боєм. Може й забив би козака, коли б на сходах не пролунав тупіт багатьох ніг. Кілька чоловік швидко спускалися вниз.
— Що тут сталося? Чому не гребуть ці прокляті свині? — розлігся гучний владний голос. — Де Абдурахман, гнів аллаха на його голову!
Абдурахман відскочив од Звенигори, виструнчився, зібгавши в руці гарапника. З обличчя враз злетів вираз скаженої люті. Натомість усі побачили, як дрібно тремтять його коліна, а нижня щелепа почала розпухати й одвисла донизу.
— Невільники збунтувалися, мій благодійнику капудан-паша Семестаф, — пролепетав він здерев'янілим голосом. — Їх підбурив оцей гяур, ця паршива собака, хай шайтан зжере його смердючу голову!
Наглядач тицьнув руків'ям гарапника в бік Звенигори.
Капудан-паша Семестаф спустився з останнього східця і зупинився перед Абдурахманом. Це був високий підстаркуватий турок з сивуватою бородою і красивим обличчям, якого не міг спотворити навіть шрам, що червонів на щоці. Позаду капудан-паші стояли два корабельні аги.
— Хіба у мене на судні мало батогів, щоб примусити цей скот працювати як слід? — похмуро запитав паша Семестаф.
— Я саме цим і займався перед вашим приходом, найясніший пашо, — вклонився Абдурахман. — Але цей гяур ударив мене в обличчя.
Паша Семестаф глянув на Звенигору. В тому погляді не було цікавості чи теплоти, — так дивляться на річ, що невідомо як попала під ноги, або на норовисту тварину, яку треба приборкати.
— Бунт на кораблі карається смертю. Та не станемо ж ми непокірливого віслюка карати на горло, — досить для нього кількох ударів гарапника! Тож усипте цьому негідникові так, щоб порозумнішав, але мав силу тягнути весло. В морі мені потрібні гребці живі, а не мертві!
Та невільник, на подив паші, випростався, високо підняв голову і доброю турецькою мовою сказав:
— Шановний паша помиляється, вважаючи мене за віслюка. Хоч я сьогодні раб, та все ж не втратив людської гідності, як оця свиня Абдурахман! Тому я волію краще померти, ніж зносити незаслужені знущання!
Капудан-паша з неприхованою цікавістю глянув на невільника. Наглядач Абдурахман теж вирячив очі, почувши добірну мову брудного гяура.
— Ти турок? — спитав паша Семестаф. — Як ти тут опинився?
— Я купець, ваша милість. Мене підступно схопили мої вороги і завдали в неволю. Така ж доля може чекати кожного правовірного, від якого відступиться аллах, хай славиться його ім'я!
— Як тебе звати?
— Кучук, ефенді. Ібрагім Кучук, купець і син купця, а тепер — раб нашого найяснішого падишаха, хай живе він десять тисяч літ!
— Гм, це цікаво, — буркнув паша Семестаф. — І багатий твій батько?
— Достатньо багатий, щоб купити такий корабель, як "Чорний дракон", і поставити на нього гребців.
— О! — вирвалось у паші. — Чому ж він не викупив тебе?
— Він не знає, де я подівся. А я не можу подати йому звістки про себе. Як паша догадується, в моєму становищі це нелегко зробити. До того ж мій батько, хай береже його аллах, живе в Ляхистані, в місті Кам'янці, під мурами якого наш звитяжний хондкар [2] уславив себе невиданою вікторією над невірними.
Звенигора хотів зацікавити пашу можливістю одержати за купецького сина викуп, але з одною метою — забезпечити собі його заступництво перед Абдурахманом, який палає бажанням засікти невільника. Звичайно, рано чи пізно цей обман викриється, і тоді паша, чого доброго, сам накаже катувати обманщика або й стратити. Але далеке майбутнє мало турбувало козака. Головне — уникнути небезпеки зараз. А що буде через рік чи два, Звенигора не хотів і думати.
— Ну, ось що, ага Кучук, — сказав паша, — ми пливемо в Килію, і там я постараюся знайти людину, яка подасть про тебе звістку твоєму батькові. Хай старий готує гроші. Однак до того часу, поки я напевне не дізнаюся, що за тебе дадуть, ти сидітимеш біля весла і гребтимеш нарівні з усіма. Якщо ж проявлятимеш непокірність, Абдурахман швидко протверезить тебе. Ти чуєш, Абдурахмане?
— Чую, ваша милість, — зігнувся в дугу наглядач і спідлоба зловтішно глипнув на невільника.
— А тепер за роботу, негідні свині! — раптом закричав паша. — Якщо хочете одержати свою миску чорби за роботу!.. Абдурахмане, невже твій гарапник став такий легкий, що не може примусити цих тварюк ворушитися як слід?
Абдурахман ніби чекав такого наказу. З високо піднятим гарапником він кинувся до веслярів. Удар! Ще удар!
— За весла, прокляті гяури! За весла!
Невільники поспішно почали гребти. Кожен намагався ухилитися від дошкульного удару. Однак Абдурахман не проминув жодного — всіх почастував, окрім Звенигори, котрого боявся поки що чіпати, не знаючи, як подивиться на це паша.
2
Дні були тяжкі, а ночі ще тяжчі. Короткий час відпочинку, коли каторга лягала в дрейф або йшла під вітрилом, якщо дув попутний вітер, невільники проводили тут же, на широких лавах. Стомлені нелюдською працею, голодні, вони довго не могли заснути, — стогнали, молилися чи проклинали нишком свою долю.
Звенигору вночі мучили кошмари, обсідали чорні думи. Кілька ночей підряд йому снився Гамід. Страшний, брезклий, з перекошеним від люті обличчям, з виряченими очима, він тримав у руці розпечений до білого залізний прут і цілився ним козакові прямо в очі... Прив'язаний вірьовкою до дерева, Звенигора не міг ні втекти, ні відвернутися. Гострий прут, з якого віялом бризкали голубі іскри, все ближче, ближче підсувався до нього. Вже пашить з нього жаром — ось-ось він увіп'ється в око, і настане вічна пітьма!
Козакові чоло рясно всіялося потом. Він хоче скрикнути — і не може. Всі м'язи напружилися, вірьовки врізалися в тіло... І в останню мить, коли залізо, здається, от-от штрикне в око, він прокидається.
Навколо темрява. Задуха. Чути глухе шемрання хвиль за бортом та хропіння і стогін невільників. Звенигора полегшено зітхає, витирає рукавом чоло і вдивляється в низьку дощану стелю. Лежить довго з розплющеними очима, силкується заснути знову, але не може. В голові роєм в'ються думки і спогади. Він згадує матір, сестричку Стеху, дідуся, які, напевно, вже втратили надію побачити його живого, згадує Златку... Та чиє б обличчя він не уявив, які б картини минулого не спливали перед ним, він не міг довго милуватися ними, бо зразу ж виникала надокучлива пекуча думка: як визволитися? Невже йому судилося провести останні роки життя на каторзі? Невже не трапиться щасливої нагоди втекти?