— Ну, що ти, Златко, — почав Звенигора. — Там потрібен вояка, який би умів...
Дівчина не дала козакові закінчити думку:
— Який би умів стріляти, хочеш ти сказати?.. Батьку, скажи йому! — звернулась вона до воєводи.
Младен розвів руками. Несподіване бажання дочки сповнило його серце гордістю: він раптом побачив у її характері те, чого бажав своїм дітям, коли вони народжувалися, — сміливість, рішучість, вірність батьківщині і готовність покласти своє життя за неї. Але відпустити її на таку ризиковану справу?
Він завагався.
— Так, Златка навчилася добре стріляти, — промовив перегодя. — І на конях їздити... Але ж чи зможеш ти, — звернувся до неї, — проявити витримку і силу духу в тій небезпечній обстановці, яка може скластися в хані Абді-аги?
— Витримку і силу духу якраз і можна проявити в складній обстановці.
Тут втрутився Драган:
— Я гадаю, — сказав він, — Златка якраз може нам бути корисна більше, ніж будь-хто інший. Вона прекрасно знає турецьку мову, — вже одно це багато важить. Крім того, може скластися так, що нам доведеться використати її як приманку для Гаміда.
Дівчина з вдячністю глянула на молодого гайдутина. Але Звенигора був незадоволений словами свого друга і хотів різко заперечити йому. Однак воєвода припинив їхню суперечку.
— Я згоден, — промовив він. — Дочка воєводи має право і повинна наражати себе на небезпеку нарівні з іншими... Тепер, другарі, обміркуємо все якнайкраще — і в путь!..
3
Із-за Родопів подув теплий вітер, і сніг враз посірів, узявся водою. По вулицях Слівена задзюрчали гомінкі струмки.
Біля хану Абді-аги зупинилися три вершники. Судячи по одягу, це були два спагіївські аги і молоденький аскер-джура. Прив'язавши коней до конов'язі, вони попростували до дверей.
У хані було напівтемне і пусто, якщо не рахувати чотирьох спагіїв, які після ситого обіду дрімали в кутках за своїм столом, та самого кафеджі [12] Абді-агу. Побачивши нових, незнайомих відвідувачів, кафеджі склав перед довгою сивою бородою руки на знак привіту і досить прудко кинувся назустріч гостям.
— Салям, правовірні! Мій дім до ваших послуг.
Незважаючи на те, що в місті стояло багато війська, прибутки хану були мізерні, й Абді-ага був радий кожній новій людині, яка переступала його поріг з курушем у кишені.
— Нічліг і обід на трьох, — промовив один з новоприбулих, кинувши на стіл золоту монету.
Абді-ага низько вклонився високому красивому спахії, який з такою легкістю розкидається золотими динарами, ніби він був іспанський інфант.
— Все буде до ваших послуг, високошановний ага.
Він провів прибулих на другий поверх свого чималого будинку, відчинив побиті шашелем двері й завів до просторої кімнати. Кольорові шибки вікон пропускали мало світла, і тут було напівтемно, як і внизу. Війнуло застояним повітрям помешкання, в якому рідко живуть люди.
— Розташовуйтесь, вельмишановні. Незабаром служник принесе вам обід, — сказав Абді-ага і, глянувши на високого спахію, спитав: — Насмілюся дізнатися, ага, як довго ви маєте намір пробувати в нашому місті?
— Це буде залежати від багатьох обставин, кафеджі-ага.
— Ви вперше в нашому місті? Мені здається, я вже мав честь зустрічатися з вами...
— Помиляєтесь, кафеджі-ага. Я вперше в Слівені і не мав приємності вас знати, — відповів спахія, стаючи спиною до вікна, щоб світло не падало йому на обличчя.
— Можливо, я помилився. До мене заходить багато різного люду, та й зір став слабнути з літами. Тож хай пробачить мені високоповажний ага, — промимрив господар, задкуючи до дверей.
— Арсене, як ти думаєш, упізнав він тебе чи йому справді привиділося в твоєму обличчі щось знайоме? — спитав стривожено молоденький аскер, коли кроки кафеджі затихли вдалині.
— Не хвилюйся, Златко. В цьому одязі мене й рідна мати не впізнала б, а не то що цей старий турок. Та все ж треба бути обережним, — відповів Звенигора, скидаючи спахіївську бекешу з дорогого сукна. — Гадаю, все буде гаразд. Тим більше, що ми не затримаємося тут.
— А все ж я піду розвідаю, чи не донесе на нас старий лис, — сказав третій спахія. — Мене тут ніхто не знає.
— Іди, Драгане, але не гайся, — погодився Звенигора. — Гамід от-от має прибути...
Драган вийшов.
В кімнаті настала та тривожно-радісна тиша, яка буває тільки тоді, коли залишаються наодинці двоє закоханих, між якими ще не встановилась така близькість, що дозволяє тримати себе невимушено. Златка підійшла до вікна, намагаючись крізь давно не миті, запорошені шибки виглянути на майдан або ж удаючи таке намагання. Арсен милувався її невеликою стрункою постаттю, ніжним овалом обличчя, тонким чорним кучериком, що зрадливо вибився з-під аскерської шапки.
— Златко!
Дівчина враз повернулась до козака, ніби чекала того поклику. В її очах заблискотіли зорі. Арсен рвучко підійшов, узяв дівчину за руки.
— Люба, я ще раз прошу тебе: поки не пізно, залиш нас з Драганом удвох! Це дуже небезпечна затія...
— Арсене, я сама наполягла на цьому, батько мені дозволив...
— А я не дозволяю, — він пригорнув її. — Чуєш? Не дозволяю! Ти наражаєшся на страшну небезпеку!
— З тобою мені нічого не страшно, мій юнаку. Я вірю, що все скінчиться щасливо...
Вона спробувала випручатися з обіймів, але робила це скоріше інстинктивно, бо насправді душа її поривалась до нього, мов квітка до сонця. Трояндою рожевіли її уста, в очах миготіли зорі. Раптом дівчина відчула на обличчі палкий поцілунок. Арсенові губи знайшли її уста й опекли незнано-солодким вогнем, що проник у саме серце...
— Ой!
— Люба! Хоч тепер послухай мене! Я буду спокійний, коли знатиму, що ти в безпеці, — шепотів Звенигора. — Що тобі ніщо не загрожує... Чому ти не послухала мене раніш, там, ще в стані?
—— Тепер я тим більше нікуди від тебе не піду, — відповіла Златка. — Я не хочу пережити тебе...
Звенигора зачудовано дивився на це прекрасне створіння, яке все глибше й глибше входило в його життя, ставало таким рідним і дорогим, що він ладен був віддати за нього все, що було найдорожчого.
За дверима пролунав стукіт кроків. Улетів збуджений Драган.
— Він таки впізнав тебе, Арсене! — скрикнув приглушено.
Звенигора і Златка кинулись до гайдутина. Але Драган заспокоїв їх: