6
Другого дня, опівдні, всі тридцять гайдутинів, які залишилися зимувати в горах, стовпилися біля колиби воєводи. Младен стояв попереду. Тільки Златка не відлучалась од хворої матері.
Знизу, по крученій гірській стежці, піднімалось п'ять вершників. Гайдутини мовчки дивилися на них, власне, на одного — з зав'язаними очима. Він їхав другим, зразу за Драганом.
— Швидше! Швидше! — загукав зі скелі Яцько, махаючи шапкою.
Воєвода хвилювався, хоча намагався не показувати цього. Однак по тому, як він зблід, а потім скинув шапку і зіжмакав у руці, гайдутини догадалися, які почуття нуртують у серці їхнього ватажка. Рвучкий крижаний вітер розвіював його сивого довгого чуба, кидав в обличчя колючим сніжком, та Младен ніби не помічав холоду. З кручі гостро вдивлявся вниз, на стежку, по якій наближався до нього син.
Нарешті, вершники виринули з-за скелі, на якій сидів Яцько, і зупинилися перед колибами, звідки відкривався вид на глибоке міжгір'я, затягнуте сніговою імлою.
— Здравей, воєводо! Здравейте, другарі! — привітався Драган, сплигуючи з коня. — Какво правите? [9]
— Здравейте! Здравейте! — Младен обняв кожного з прибулих і зупинився перед Сафар-беєм. Зняв з нього пов'язку. Розв'язав руки.
Запала глибока тиша. Всі затаїли подих. Похмурі обвітрені обличчя гайдутинів повернулися до яничарського аги. Суперечливі почуття клекотіли в серцях повстанців. Так ось який він — Сафар-бей, їхній найлютіший ворог! Молодий, ставний, дивно схожий на майку Анку, він прямо сидів на коні, озираючи жагучими чорними очима гайдутинів і гайдутинський стан. Незважаючи на втому і хвилювання, що враз охопили його, він намагався триматися гордовито, не опускав очей під пронизливими поглядами гайдутинів.
Впізнавши воєводу, хутко сплигнув з коня, застиг у напруженні, не випускаючи з рук поводів.
— Здравей, сину! — тихо промовив воєвода, пильно приглядаючись до обличчя аги.
Сафар-бей не витримав погляду воєводи. Опустив очі. Звенигора, який стояв зовсім близько, міг би заприсягтися, що у нього затремтіли губи.
— Здравей, тате!
Великого зусилля, видно, коштували Сафар-беєві ці слова, бо голос його здригнувся і прозвучав хрипко.
Натовп сколихнувся, і легке, майже нечутне в пориві вітру зітхання пролинуло над ним. Старий Момчил крякнув, ніби у нього раптом задряпало в горлі. А Якуб відвернувся і мовчки витер з очей сльози, що затуманили його зір.
— Спасибі, сину, .що приїхав. Ходімо до колиби, — сказав Младен. — Там твоя майка... Жде на тебе... О боже, як довго вона тебе ждала, бідна!
Вони рушили до колиби. Гайдутини натовпом посунули за ними, але зупинилися перед дверима.
— Ми зараз там зайві, — промовив Якуб. — Хай самі...
Але натовп не розходився. Люди стояли на вітрі. Сніг танув на їхніх обличчях і стікав на мокрі кожушини. В каламутному небі жовтіла кругла пляма ледь помітного холодного сонця.
Через деякий час вийшов Младен і кивнув Звенигорі:
— Арсене, зайди!
Звенигора переступив поріг колиби. У світлиці горіла свічка, пахло воском. Анка лежала на широкому дерев'яному ліжку, її очі блищали. Вона важко дихала. Заплакана Златка сиділа біля хворої. Сафар-бей стояв збоку, в узголів'ї матері, і вона держала його руку в своїй руці, ніби боялася, що він зараз піде від неї. На обличчі Сафар-бея — ніяковість і розгубленість.
Анка побачила козака.
— Арсене, підійди сюди! — прошепотіла.
Звенигора підійшов до ліжка. Став поряд зі Златкою.
— Спасибі тобі, що привіз мені сина... Я така рада... — Голос Анки переривався. Їй важко було говорити, і Звенигора зробив рух, ніби хотів спинити її мову, але вона заперечно похитала головою: — Ні, ні, дай мені сказати... У мене так мало часу... Ти дуже кохаєш Златку?
Запитання було несподіване, і Звенигора збентежився. Потім по хвилі тихо, але твердо відповів:
—— Дуже. — І глянув на дівчину. У неї загорілися рум'янцем бліді щоки.
— А ти, доню?
— Я теж, — прошепотіла Златка.
Анка помовчала, пильно вдивляючись в зніяковіле обличчя дочки. А зібравшись з силами, заговорила знову:
— Дайте одне одному руки... От так... Колись я боялась, Арсене, що ти відбереш у мене дочку, яку я щойно віднайшла. А тепер сама вручаю її тобі... Бережи її... Вона тут, у гайдутинському стані, стала такою шибайголовою... Я рада за вас... Будьте щасливі!.. Младене, дорогий мій. — Вона подала йому вільну руку, і воєвода, ставши біля ліжка на коліна, припав до неї щокою. — Ось ми й зібрались... нарешті... всією родиною... Я така щаслива... мої діти зі мною...
У Младена здригнулися плечі, з грудей вирвалося глухе болісне ридання. Златка плакала вголос, не стримуючись. Звенигора відчув, як по щоці покотилась тепла сльоза, але не смів підняти руку, щоб витерти її. Сафар-бей стояв блідий, закусивши губу. Він зібрав усі свої душевні сили, щоб не проявити, як він думав, легкодухості, однак і в його очах стояли сльози.
Анка заплющила очі і відкинулась на подушку. Дихала важко, уривчасто. З останніх сил стискувала синову руку. Боялася хоч на мить випустити її.
Відпочивши трохи, стрепенулася. Заговорила знову, тихо, але виразно.
— Ненко, сину... рідний мій... Я знаю, як тобі важко звикнути до думки, що я... твоя мати... Я розумію тебе... Ти — відламана гілка, яку вітер заніс далеко від дерева... Ти й не пам'ятаєш того дерева, на якому зріс... А я пам'ятаю... твій перший крик... Потім лепет... Бачу і досі твої веселі чорні оченята... густий кучерявий чубчик... Пам'ятаю кожний твій крок від першого дня і до сьомого року, коли... коли... Потім наступили важкі часи... багато років пошуків... надій і розчарувань... І весь той час ти жив у моєму серці поряд із Златкою... маленьким чорночубим хлопчиком... з трьома довгими шрамами на ручці... Тому я так тебе легко впізнала після стількох років розлуки... Бо ти ж моя плоть... кров моя...
Вона судорожне стиснула Сафар-беєву руку. Широко розплющеними очима довго дивилася на нього, мов хотіла навіки запам'ятати кожну рисочку. Потім перевела погляд на Младена.
— Младене, — прошепотіла зовсім тихо, ледь чутно: видно, кожне слово коштувало їй неймовірних зусиль. — Младене, поклади свою... руку... на руку... нашого Ненка... Отак... Арсене, Златко... ви теж...