А Наталка не забула, сказала тому вербівчанському чоловікові, що колиски майстрував і продавав:
— Ото воно таке денце день-два потримається, а далі й обірветься.
Вербівчанський чоловік відповів:
— Он у баби Гуски з парусини поставили. То що, вдержала? Це вже як бог дасть! Бо важить не поткання, а цвяшки. Постав залізні: обіржавіє навколо. Хочеш, щоб колиска сто літ у хаті гойдалася — став цвяшки мідні.
— А ви ж які поставили, дядьку? — спитав Фесько.
— Про мідні це я к приміру тільки сказав,— відповів вербівчанський чоловік.— Он Петро Іванович Коваленко на автомобілі їздить. То я що, на нього дивлячись, своєї Гнідої зречуся? А дзуськи! Бач, яка он — так вухами і стриже, так і стриже, Мілітриса Кирбитіївна! Давав циган десятку, не взяв, а тепер жалкую. Дід Махтій-шкуродер каже: "І задарма такої не візьму. Бо й цурки не діждеться. Здохне по дорозі, що з нею робити тоді?"
— А на плечі взяти? — обізвався Захожай Карпо.
— Не візьме,— відказав його сусіда через тин Андрій Сенченко.
— Чому? — спитав Пугач Микола, теж шахівський чоловік.— Не потягне?
— Та ні, бачиш, хребтина — як пилка: перепиляє плече! Люди пішли в сміх, у регіт. Сміялася й Наталка і тільки
згодом, додому прийшовши, оглянула цвяшки: залізні, та й тих не більше, ніж зубів у баби Захожаїхи.
На базарі Фесько здибався з своїми давніми приятелями Мусієм Прихідьком й Іваном Безродним — з отими, що бенкетували тоді з Северином Вакуловичем та разом і шелюговою кашею закусили.
Край базару стояла шопа — комірчина без вікон, без дверей, з однією покрівлею. І з довгими лавами. Це був пункт, якого ке міг обминути жоден з базарників. Одним боком пункт впирався в ряди, де червоноградські молодиці демонстрували своє хлібопекарське уміння і випікали такі паляниці, що досягали й неба. Пшеничні, на хмелю. Розріже хлібину, і дивовижні пахощі яку завгодно смиренну душу спокусять! З другого боку до шопи підходили ряди з м'ясивом, з гарячими борщами, закусками з вареної яловичини і печеної свинини.
Свинину червоноградські спокусниці шпигували зубками часнику, хто й зарікався скоромне їсти 20 — утриматися не міг!
Третім краєм ота шопа виходила на Дику вулицю. Тут вряд стояли хати Івана Сидоровича Книгочія — легкового візника; поруч неї красувався гарненький дімочок учителів — братів Троянів, слава про вченість яких котилася по всьому місту. Отам біля троянівського дімка й містився поважний будинок заможного крамаря і церковного старости славетного Савелія Сильвестрозича Кривенка. По другий бік базарної площі Савелій Сильвестрович побудував чималу крамницю, де охочі могли б купити, що кому треба: як крейди, то крейди, як дьогтю, то дьогтю, а також скільки треба сувоїв шпалер, гасу й помадки їстівної.
Магазин свій Савелій Сильвестрович поставив при широкій дорозі, що вела з міста на Шахівку. В Шахівці дорога розбивалася на чотири течії. Ліва течія вела на Олянівку, Полівку 21, Петрівку 22; і ще кудись там далі, в піски. Права — круто відхилялася на захід, ішла тут паралельно річищу славної червоноградської річки Берестової. На цій дорозі стояли Мартинівка, Вільховий Ріг, Обазівка 23 і щось там далі за ними. Дві інші течії магістральної шахівської дороги, пронизавши кучугури, якими закінчувалася річкова заплава, виривалися у високі чорноземні степи, що через хутори Вошиву, Гнидячу, Кобзівку пробивалися до Новомосковська і далі. Двадцять або тридцять сіл тулилися до великої шахівської дороги з усіма ЇЇ відніжжями. Оце вони й були клієнтами універсальної крамниці Савелія Сильвестровича. Всяк, кому були потрібні цвяхи, молотки, крейда, гас, синій камінь, сировий ремінь на гужі, черезсідельники, віжки, всяк, кому потрібні були шпалери, скло і коломазь для воза, кабиця для ціпа, помадка для дівчат,— завертав до Савелія Сильвестровича. І діло його кипіло.
Наталка теж спинилася. Взяла три фунти крейди і дві грудочки синього каменю та гарний кусок шпалер. Шпалерами в Шахівці добрі люди прикрашали верхню частину парадної стіни в хаті — від божниці до дверей. І в Наталки, як у людей, буде. Не забула й дьогтю набрати пляшку. Упадуть на ліс восени роси, взуття враз переведеться, коли його не змазати дьогтем.
Це була одна точка Савелія Сильвестровича. Друга містилася в отому будинку, що, сусідуючи з славетними братами Троянами і Книгочієм, виходив фасадом до шопи. В цьому будинку було чимало гарних просторих приміщень. Найкращі з них, на першому поверсі, він здав під монопольку. Так називалися тоді спеціалізовані державні крамниці, в яких продавалася горілка. Чисте велике приміщення монопольки було заставлене сосновими полицями, а на тих полицях шеренги, шеренги пляшок великих, середніх, малих і зовсім дрібних.
В монопольках за мокопольщиків раз у раз працювали відставні фельдфебелі, унтер-офіцери, офіцери молодших чинів. Особливістю монопольки було те, що тут горілку лише купували, пили її добрі люди здебільшого під її стінами — "під монополькою". Але тут, на базарі, за місце, де добрі люди священнодіяли над пляшками, чвертками, восьмушками, правила шопа. Отут, і в самій шопі, і під шопою, збиралося все братство, охоче хильнути, посидіти, погомоніти, перекинутися словом-другим.
Одвідувачі шопи поділялися на дві одміни. Одміна постійна, стала, складалася з шопівських невивод, якими була різна червоноградська шантрапа, п'яниці, злодюжки, босота, "верблюди". "Верблюди" обживали шопу лише наприкінці базарного дійства, зранку ж прогулювалися поміж возами, поміж рядами — стежили за багатими міщанками й паніями з важкими кошиками. Розносити по квартирах ці кошики й було спеціальністю "верблюдів".
У другу одміну входив увесь той базарний люд, що забігав під шопу на часинку, випивав тут чарку-другу й біг далі допродувати непродане. Були й міцніші любителі чарки. Ці розсідалися на лавках на довший час. З хлібного ряду приносили паляниці, з м'ясного — грудки вареного м'яса, обкладалися цибулею, огірками, редискою. Незабаром це інородне ядро обростало стінками з шопівських невивод. ї запалений світильник веселощів курів фіміамом цілий день. Інколи один кущ поділявся на два-три, іноді навпаки кілька кущів об'єднувалися.