Щоб відігнати спокусливі думки, Наталка жваво вимахувала ручкою, кладучи один по одному хрести, закінчуючи вже шостий десяток. Заклопотана цією справою, вона й незчулася, як у церкві почали співати "достойне", і молільники, збиті чорною важкою отарою, гупаючи об підлогу семипудовими святковими чоботами, посунули на паперть, захопивши в свою хвилю й Наталку. Все ж вона встигла покласти останній, шістдесят перший хрест молоденькому святому — Юркові Змієборцеві — і лише по тому поспішила додому.
Не будемо говорити, як вона йшла вулицею, як милувалися з її ходи й статури сільсьхі кумоньки, як прикидали, чи личила молодиці її новенька корсетка, а також чи не були в неї занадто рівні і чорні брови, а рот чи не занадто червоний та ніжки — чи не занадто вони стрункі, як на нашу Наталку.
Отже, молодиця благополучно дісталася додому і, розчер-воніла з ходи, рада, що зараз пригорнеться до свого милого Кандиби Феська, одвернула сінешню завертку і увійшла в дім. По цьому вона зникла з очей безтурботних кумоньок.
Відчувши себе наодинці, молода господиня почала лагодити на стіл, час від часу позираючи у вікно, а також в маленьке дзеркальце, звідки ка неї дивилися такі задьористі оченята і такі пухкі губки, що їй ще більше затакцювали ніжки і зарум'янилося не знать чого лице.
В сінях біля дверей заторготіло. Наталка швидко обернулась назустріч Феськові. А він, одхиливши двері, лагодився саме, нагнувши голову, щоб не зачепитись за одвірок, увійти до кімнати.
Фесько Кандиба й справді увійшов, широко розставляючи ноги. Вік ступав ними так обережно, ніби простував через хибливу кладку. Наталка радо скрикнула: "Хвесю!" — і підбігла до мужа пригорнутись і поцілуватись, хоч така лірика й не завжди трапляється на нашій благословенній Червоно-градщині. Та цим разом трапилося саме так. Фесько Кандиба ніжно усміхнувся — показав низку таких білих зубів, що білизні їхній могли б позаздрити Казбек 3 із Ельбрусом 4, коли б вони були здатні на це. Він усміхнувся, але лагідно одхилив від себе щічки, ручки і губки й лагідно мовив:
— Обережно, люба... Щось я сьогодні став недоторканий... Наталка, насторожена, ніякова і цікава все знати, глянула
у вічі Феськові, і губки її скисли, вималюзавши гірку образу, кинули з любов'ю і застереженням:
— Ти вже встиг випити?!!
Фесько, намагаючись втримати рівновагу, відмовив якось чудно:
— Не тільки випити, а й закусити. Еге ж...
Наталка, привчаючись до ролі справжньої жони, ще раз гірко посміхнулася і з рештою дівочої лагідності і ніяковості — вони ж тільки цього року побралися,— запитала:
— А що ж робити з борщем, пиріжками, кашею?
— А ти, будь ласка, саменька їж...
— Ну вже коли так, хоч сядь посидь за столом. І мені веселіше буде. Каша в мене сьогодні вийшла пухка та висока...
— То й їж, моя мила, а з мене вже досить...
Фесько сперся руками на рубець столу, широко розставив ноги і почав мило дивитися на Наталку, а та, стурбована і мучена неприємними відчуттями, не так вже їла, як пеклася. Зрештою поклала ложку й сказала своєму молодому мужеві, що це чортзна-що! І чому він мучить її та витріщує на неї свої біараня-чі очі? А коли п'яний, то хай приляже, як робиться в таких випадках скрізь на всьому білому світі.
— Та вже що правда, то правда, моє миле золото,— сказав Фесько Кандиба і, не одриваючи очей від Наталки, таємниче докінчив: — У таких випадках хоч-не-хоч, а мають люди лягати...
Від цих слів Наталка вже зовсім зчервонілася, адже біля неї стояв сам Кандиба, молодий, завзятий. Мабуть, і мертвій, бачивши його, затремтіло б і забилося дурне серце.
— То дай хоч обіду доїсти,— розгублено, внівець розхвильована сказала Наталка і так несподівано зітхнула, що їй на корсеті одскочило аж два ґудзики. Коли ж вона нагнулася, щоб їх узяти, то мало не зомліла і вже не знала, що робити.
— Ну чого ж ти стала? Моторніше, серденько,— мовив Кандиба і пригорнув її злегенька до себе.
— Я зараз, зараз,— упала на груди йому Наталка.— Але ж хіба можна це вдень і щоб вікна були не затулені? — Зробивши таке зусилля, ніби гору підіймала, Наталка одірвалася від Феська і тремтячими руками затулила вікна. Далі, осяяна пітьмою, розгорнула обійми, як крила, і полинула до свого милого, бажаного.
— Обережно, обережно, серденько,— мовив Фесько Кандиба, відсторонюючи од себе невимовно прекрасні Наталчині обійми.— Що хоч кажи, а я сьогодні таки упився...
По цих словах Кандиба упав лицем на подушку і залишив Наталку такою гнівною, що на клаптики пошматувала б цього гіркого п'яницю. Поки вона це робила в думках, Фесько Кандиба встиг звільнити себе від сорочки і так лежав, як Ной 5 у курені, легенько постогнуючи.
Цей ледве чутний стогін, ніби маленька палюча жаринка, упав у душу гнівній молодиці. Вона опустила руки (бо їх так і тримала не знати для чого: для обіймів чи задля кари), розтулила губки і з тривогою дитяти і скорбної матері разом поглянула туди, де лежав Фесько, увесь посічений, пошматований, посмугований, построчений з меншенькими й більшенькими краплинами крові.
— Ой лишенько, що ж це таке?! — упала вона на ліжко і, за звичаєм усіх жінок, які жили колись, живуть і будуть жити, заголосила, промовляючи час від часу: — Яке страхіття! Яке страхіття!
— ї таке скажеш,— вичекавши належну паузу, відмовив Фесько.— Воно тільки здається таким. А коли б ти тепленькою водицею все позмивала, а зверху помастила б свіженьким вершечком, картина швидко змінилася б. Це річ перевірена. ї не раз. Пам'ятаєш, як конторщики одлупцювали Петра Сенченка, отого, що зараз на "Принцесі Марії" плаває? Сестра його, Варвара, розповідала, що страшно глянути було, а од свіжого вершечка все позаживало, зарубцювалося, струпи пообсипалися. Еге ж, кажу, свіженький вершечок — велика річ. Це ж з вершків і сметану роблять, а який смачний продукт ота сметана!
Ойкнувши трохи, Фесько улігся зручніше, повертаючи спину до своєї милої дружини.
— Сметана, кажу, такий продукт, що ні до чого і не порівняти! От, скажімо, візьметься молодиця варити вареники. І не які, а з свіженьким сиром. Знаєш, як це робиться? Перше треба взяти борошна "три нолі" і не в Григорія Федоровича, бо той розбавляє нижчими сортами, а просто у фірменому магазині Кричевського. Там продає Василь Іванович Височин уже з року в рік десять літ, і ніколи на нього навіть тінь не упала, що краде. Батько його в суботники пішов6. А він не прийняв ні штунди, ні церкви. То питаю якось його: "А все ж таки,— кажу,— Василю Івановичу, бог є чи нема?" Каже: "Є". Питаю: "А як його звати?" — "Совість",— відказує.